Частина 47

  Гальшка і Дмитро солодко спали. Гальшка поклала голову йому на плече, а він боявся поворухнутися і потривожити її, хоча плече вже зовсім затерпло.

  За вікном проспівали треті півні. Наближався світанок. Дмитро розплющив очі і вирішив, що час вставати. Десь там внизу, в кімнаті біля стайні, спали гайдуки. Треба їх розбудити: нехай вже годують і сідлають коней. Потім буде потрібно заглянути на кухню і замовити смачний сніданок для них з Гальшкою. А вона хай ще поспить. Він розбудить її, коли все буде готове. Розбудить поцілунками...

  При думці про Гальшку Дмитро відчув приплив ніжності. Він обережно, щоб не збудити завчасно, посунув її голову і висвободився з сонних обіймів дівчини. Вона посміхнулася крізь сон чи то Дмитрові, чи власним сновидінням. На нього повіяло запахом духмяних трав, якими Гальшка зазвичай мила голову. Терпко-солодкий запах, що кружить голову.  

  Дмитро підвівся і похапцем вдягнувся. Витяг із дорожньої скрині, що притулилася до стіни, чисту і свіжу сорочку. А жупан надягнув той самий, у якому був вчора: зі сріблясто-сірої парчі, з безліччю гудзиків з камінців-самоцвітів. Підпоясався широким червоним поясом, причепив шаблю на лівий бік. Надягнув зверху червоний кунтуш, підбитий хутром куниці. Задумався: чи варто взяти з собою пістолі? Вирішив, що до гайдуків  і до кухні можна вийти і без пістолів.

  Гальшка спала, розметавши по подушці темні коси. Дмитро ніжно поцілував її у скроню і вийшов з кімнати. На дубовому столі залишилися лежати пара пістолів і княжа шапка з двома орлиними перами, які притримувалися коштовною пряжкою розміром з дитячу долоню.

  Світало. У велику залу гостинного двору вповзав блідий світанок першого дня лютого року 1554 від народження Христа. Дмитро ступив на дерев’яні сходи, притримуючись рукою за поручень, оповитий падубовою гірляндою. Зала після вчорашнього свята нагадувала поле бою, яке ще не встигли прибрати. На столі між перевернутими глечиками у безладі були розкидані недоїдки. Хазяйська руда кицька, щулячи вуха, гризла курячі кістки. Зачувши Дмитрові кроки, вона сполохано нявкнула, зіскочила зі столу і чкурнула геть.        

  На підлозі валялися п’яні гості, які вночі так перебрали, що не зуміли доповзти додому.  Хтось хропів під столом, хтось вовтузився у кутку чи попід стінами. У напівтемряві було важко їх роздивитися.

  - Це він! Хапайте його! – долетів до Дмитра гучний шепіт.

  Від несподіванки Дмитро здригнувся. Говорили по-польськи!

  - Хто там? – гукнув він, хапаючись за шаблю. Ось коли довелося йому пошкодувати про залишені в кімнаті пістолі.

  Сангушко не встиг витягти шаблю, бо на нього вже бігло два десятка озброєних людей. Вони вилазили звідусіль: з темних кутків, з-під столу, з-під сходів. Дмитро відбивався, намагаючись відступити до кімнати і врятуватися від нападників.

  - Зрада! – заволав він. – Гайдуки, до мене!

  А княжі гайдуки лежали зараз у стайні, зв’язані та з заткнутими ротами, і не могли прийти на допомогу. На них, сонних, вночі несподівано напали люди, приведені каштеляном Зборовським.

  Старий шляхтич та його сини, пан Анджей та пан Марцінчик, слідкували за Сангушком від самого Яромержу. Доля пішла їм назустріч. Дмитро з Гальшкою зупинилися у Лисі-над-Лабою. Якби молода пара встигла дібратися до Праги, то весь старанно розроблений план Зборовського полетів би шкереберть. А так все видалося якнайкраще. Сангушко зупинився на постоялому дворі. Пан Анджей, вбраний по-німецькому, з легкістю загубився між гостями на весіллі і мав змогу слідкувати за ними, лишаючись невпізнаним. А каштелян, у супроводі старшого сина, поскакав у сусідній Німбурк, щоб попросити у бургомістра Кухти обіцяну допомогу.

  Кухта, хоч і мав деякі сумніви, але не став відмовлятися від обіцянки. До того ж, пан Зборовський знову показав йому королівський універсал, у якому Сангушко оголошувався злочинцем. Тож бургомістр дав Зборовському десяток стражників, що були під його владою. Стражникам було наказано злочинця не вбивати, бо він підданий іншої держави, а скрутити його і відвести у тюрму. А потім, з необхідними пересторогами, переправити його до королівства Польського, стежачи, щоб він не втік по дорозі.

  Стражники бургомістра Кухти разом з гайдуками Зборовського складали неабиякий загін. Як тільки весілля скінчилося і гості розбрелися по хатам, вони захопили гостинний двір. Пан Зборовський показав хазяїну королівську грамоту і той, переляканий, дозволив робити що завгодно, щоб заарештувати чужоземця, який ще звечора здавався хазяїну щедрим і вельможним, а тепер, під впливом доказів Зборовського, виглядав підозрілим. Він тільки попрохав провести затримання якомога швидше і непомітно для сусідів. І не вбивати розбійника у його оселі, бо тоді у нього ніякий мандрівник не захоче зупинятися.   

  Хазяїн з родиною заховалися у найдальшому приміщенні, а люди Зборовського зачаїлися у залі, що ще зберігала рештки свята. Шаблі і пістолі були напоготові. Вони чекали і дочекалися. На світанку князь Сангушко спустився у залу. Марцін Зборовський, шаленіючи від радості, впізнав його і віддав наказ, що долетів і до вух Дмитра:         

  - Це він! Хапайте його!

  Гомін бійки збудив Гальшку. Вона розплющила очі і простягла руку, шукаючи Дмитра. А його не було. Тільки хутряна шапка з двома орлиними перами лежала на столі. Дівчина злякалася. Сон наче рукою зняло. Вона підскочила з ліжка, накинула шубу поверх тонкої сорочки і відчинила двері. Те, що вона побачила, змусило її злякано скрикнути і заціпеніти на порозі.