А в Яромержі молода пара отримала радісну звістку. Дем’ян, вірний княжий гайдук, прибув у місто з новинами від короля Фердинанда.
Дмитро вислухав гайдука уважно, а потім звелів йому повторити усе для Гальшки. Дем’ян з подробицями розповів, як приїхав до Праги і завітав до королівського замку, надягнувши на груди відзнаку з гербом гетьмана Тарновського – графа Священної Римської імперії. Завдяки тій відзнаці його без перешкод пропустили у замок. Він передав листи... Ні, не королеві Фердинанду, якого Дем’янко так і не удостоївся побачити. Але ті листи у нього прийняв високопоставлений і пишновбраний пан, якому за посадою належало приймати прохання на ім’я короля. Він вислухав Дем’яна, кивнув і наказав йому повернутися за відповіддю наступного дня. Правда, гінцю довелося почекати два дні замість одного. Зате коли Дем’ян з’явився до замку втретє, той самий пан сказав, що його величність король Фердинанд прочитав листа від графа Тарновського і погодився дати прихист князю Сангушку, про якого йому вже розповіли. Король Фердинанд сказав, що високо цінує перемогу Сангушка над мусульманським воїнством, бо для нього, як і для його брата імператора Карла, Османська імперія – найперший ворог. Тож він охоче запрошує до свого двору такого славного християнського воїна, яким являється пан Сангушко. Цей останній може приїхати до королівського замку, коли йому буде зручно, і йому буде надана аудієнція.
- Ти чула, серце моє? Відтепер ми під захистом короля Фердинанда і можемо більше не ховатися!
Голос Дмитра тремтів від хвилювання, від щастя, від усвідомлення того, що небезпека позаду. Бо до Праги, де на нього чекає милостивий Фердинанд Австрійський – рукою подати. Якщо зараз зібратися, то до вечора вони якраз прибудуть до столиці.
- Але треба поспішати, – порадив Дем’ян. – Бо з настанням темряви міські брами зачиняються. І тоді доведеться ночувати у передмісті...
- У нас не так багато речей, щоб довго збиратися. Ми зараз же від’їжджаємо до Праги, – вирішив Дмитро. Він не хотів втрачати дорогоцінний час. Ще один день на постоялому дворі, серед п’яниць, мандрівників та інших сумнівних людей? І Гальшка, що звикла до найкращого, змушена носити чоловіче вбрання і прокидатися серед ночі від п’яного сміху чи підозрілого шарудіння за стіною...
- Сьогодні – останній день, коли ти ходиш у чоловічому вбранні, – пообіцяв він Гальшці. – Завтра ти вдягнешся, як належить княгині, і хай усі навкруг замилуються твоєю красою! Я куплю для тебе найкращі сукні: німецькі чи які тут носять? Усі ті, що припадуть тобі до смаку!
Гальшка по-жіночому раділа, уявляючи себе у нових сукнях. А поруч – Дмитро, її пан і чоловік. Невже вони, нарешті, заживуть власним домом? Вона стане господинею і буде дбати про те, щоб її родині жилося затишно і заможно. Так робила її мати у замку на Острозі. Так віднині доведеться жити і їй.
Вони нашвидку зібралися і поїхали до Праги. Але, як слід було очікувати, вони не встигли вчасно дібратися до столиці. Німбурк проїхали ще засвітла, але коли дісталися до Лиси-на-Лабі, що знаходиться якраз на півшляху між Німбурком та Прагою, то вже почало темнішати. Взимку темнішає рано. А зараз був лише останній день січня. За два с половиною місяці вони мали лише кілька днів спокою – у Черкаському замку, де Дмитро збирався оселитися, але не судилося. А скільки миль вони проїхали за ці місяці – і не злічити!
Дмитро звелів Дем’яну якнайшвидше їхати до Праги самому і відшукати там житло, гідне князів. Про платню гайдук нехай не турбується, бо князь Сангушко без грошей не подорожує.
- Ну що ж, моя княгине, – звернувся він до Гальшки. – Доведеться нам провести ще одну ніч на гостинному дворі. Але ця ніч буде останньою, я обіцяю.
Гостинний двір у Лисі-над-Лабою був високим кам’яним будинком з напівкруглими арками вікон і дерев’яними сходами. У дворі іржали та перебирали тонкими ногами коні постояльців. Їх прив’язували до вбитих у стіну кілець і оберемками підносили сіно.
На ґанок вийшов хазяїн. Дмитро запитав у нього про кімнати: одну панську і одну – для гайдуків.
- Кімнати є, на другому поверсі, – відповів хазяїн. – Але маю попередити, що сьогодні буде шумно. У нас грають весілля.
- Це – добра прикмета, – погодився Дмитро. – Я теж завітаю на свято і побажаю щастя молодим.
Вони зговорилися про ціну. Гайдуки розсідлали коней і зайнялися їх годуванням та напуванням, а Гальшка з Дмитром зайшли у будинок. Кімната, що їм виділили, виглядала затишно та мило. Над просторим ліжком, на стіні, пофарбованій у білий колір висіло чорне дерев’яне розп’яття. А навпроти – вінок сплетений із падубу, чиє товсте соковите листя зберігається зеленим навіть коли випадає сніг, а червоні ягоди, що дозрівають пізньої осені, годують пташин узимку. Гальшка мимоволі потягнулася, щоб торкнутися листя – чи свіже воно?
- Тут готуються до весілля, – сповістив Дмитро. – Хочеш спуститися, щоб трохи повеселитися?
- Чом би й ні? – відгукнулася Гальшка. – У нас не було весілля. Чому б нам не потанцювати на чужому?
- Коли усе скінчиться і повернемося додому, то я влаштую для нас незабутнє свято, – пообіцяв Дмитро.
- А що тепер буде з нами? – несподівано серйозно запитала Гальшка, зводячи на Дмитра широко розплющені очі.
- Все буде добре.
Він взяв її за обидві руки і змусив присісти на ліжко.
#484 в Історичний роман
#11280 в Любовні романи
#356 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 24.08.2023