Частина 44

  Містечко Яромерж зустріло мандрівників привітно. Чистенькі та ошатні кам’яні будиночки, що височіли над річкою Лабою, радували погляд. А над черепичними та гонтовими крівлями будинків височіла дзвіниця собору Святого Миколая – найбільшої церкви містечка.

  Тут, у Чеських землях, було значно тепліше. Холодний вітер, що переслідував Дмитра та Гальшку впродовж їх перегону через Карпати, відступив. Сніг вже не був колючим та ворожим, а м’яко стелився по кам’яному мосту через Лабу, яким проїхали вершники, і білою ковдрою встеляв вузькі затишні вулички, освітлені смолоскипами. У корчмі, де вони зупинилися, теж було затишно і спокійно. Люди мовчки пили пиво і перемовлялися хіба що парою слів. Дмитро вирішив, що такий у них характер – мовчазний та задумливий. Він не знав, що кілька років тому жителі міста збунтувалися проти короля Фердинанда, чужоземця, що не розумів їхніх потреб. Розлютований Фердинанд наслав на Яромерж загін німецьких кнехтів, знаних своєю жорстокістю. І все закінчилося впокоренням міста і відняттям у жителів їх колишніх привілеїв, які у минулі десятиріччя привели Яромерж до розквіту.

  Дмитро не знав, скільки часу вони затримаються в Яромержі. Він запитав по-польськи у корчмаря, що приніс їм пива, хліба та товсті шматки смаженої свинини, що смачно спливали жиром:

  - Скажи-но, добрий чоловіче, де саме знаходиться зараз король Фердинанд?

  Корчмар добре розумів польську, бо Яромерж знаходився милях в двадцяти від королівства Польського і багато тамтешніх мандрівників зупинялося на ніч у його корчмі. До того ж, мови були схожі.

  - У Златій Празі, – відповів він і виразно скривився. Ох, не любили яромержці короля з роду Габсбургів, що отримав Чеську корону тому, що одружився з королівною Анною, дочкою Владислава, короля Богемського та Угорського, чиє потомство по чоловічій лінії перервалося, коли його син, король Лайош, втопився в болоті після невдалої битви з турками. Саме тоді Угорщина розпалася на дві частини. Одні погодилися признати королевою Анну, сестру Лайоша, а інші вирішили вибрати Яноша Запольяї, як близького родича чоловічої статі. А у Чехії Анну та Фердинанда визнали правителями.

  Дмитро щедро заплатив за з’їдене м’ясо, випите пиво та кімнати для нього з Гальшкою, та для гайдуків. Запитав, чи може він знайти проводиря, який назавтра показав би мандрівникам чудове місто Яромерж. Корчмар зрадів і запропонував щедрому чужоземному пану свого старшого сина, Іржика.

  Наступного ранку Іржик повів гостей до собору святого Миколая. По дорозі він, змішуючи польські слова з чеськими, розповідав історію міста. Дмитро та Гальшка дізналися, що містечко було засноване п’ять століть тому князем Яромиром. Той князь вів безперервні війни за владу і під час однієї з воєн був кастрований за наказом старшого брата, князя Болеслава. Іржик не соромився Гальшки, яку вважав за хлопця-зброєносця, тож розповідав про оту подію з подробицями, від яких дівчина соромливо червоніла. А потім Іржик відвів їх до стіни собору, де в одній з ніш стояло погруддя бородатого чоловіка з суровим поглядом.

  - Це і є той самий князь Яромир, – пояснив хлопець.

  Дмитро зацікавлено вивчав кам’яне обличчя князя.

  - Він виглядає справжнім чоловіком, мужнім і сильним, – вирішив він. – Не зважаючи та те, що його позбавили мужності.

 - Це так, – погодився Іржик. – Наш князь Яромир був мужнім і воював усе життя. І все одно, його спіткав поганий кінець...

  - Куди вже гірше?! – щиро здивувався Дмитро.

  - Молодший брат Яромира, князь Ольдржих, з яким він спочатку дружив, а потім теж воював, звелів виколоти йому очі, – з невинною посмішкою повідомив провідник.

  - Оце так доля! – ошелешено вигукнув Дмитро. – А більше йому нічого не відрізали?!

  - Здається, ні, – зітхнув Іржик. – Але його вкинули у темницю, де він цілих чотири роки прожив серед мишей та павуків, поки не помер. І сталося це у містечку Лиса-над-Лабою, яке ви обов’язково проїдете, якщо ваш шлях лежить до Златої Праги.

  - Там ми пом’янемо великого мученика князя Яромира, – промовив Дмитро і наділив Іржика золотою монетою з профілем Сигізмунда Августа. – Це тобі за цікаву розповідь, – додав він.

  - Я хочу відвідати собор, – подала голос Гальшка. – І помолитися за те, щоб наша небезпечна мандрівка щасливо завершилася.

  - Добре, – трохи здивовано відповів князь Сангушко.

  Йому, православному, не хотілося заходити в католицьку церкву. Але заради Гальшки він погодився.  

  - Якби не твоє прохання, то мене б сюди занесли тільки мертвим! – пожартував він, хвацько підкручуючи вуса.

  І, у відповідь на її здивований погляд, примирливо сказав:

  - Ти знаєш, серце моє, що я завжди забуваю, що тебе охрестили католичкою. Ти ж Острозька, а Острозькі завжди були оплотом православ’я! Віру твою я поважаю, і поважатиму завжди. Але, якщо вирішиш повернутися до віри предків, яка також являється і моєю вірою, то я буду несказанно радий! А коли ти народиш мені православну дитинку – продовження наших славетних родів, то зробиш мене найщасливішим чоловіком, що будь-коли ступав по землі! – шепнув він їй на вухо.

  Гальшка почервоніла, чи то від сорому, чи то від морозу. Але мороз був не такий вже й сильний!

  Вони зайшли в середину собору. Він був величний і високий – вищий за всі інші будівлі Яромержа. Головна брама прикрашена гербом міста – геральдічним левом з загнутим хвостом та висолопленим язиком. А всередині було тихо й прохолодно. Світло падало через вузькі різнокольорові вікна, що починалися високо вгорі. А щоб побачити стелю, потрібно задирати голову аж поки не заболить потилиця...