Частина 43

  Невеликий, добре згуртований і озброєний загін вершників просувався засніженими шляхами на захід, до кордонів Угорського королівства. Ті, хто бачив загін, думали, що то їде у своїх справах небагатий шляхтич в оточенні кількох зброєносців. Ніхто й помислити не міг, що той шляхтич – ясновельможний князь Дмитро Федорович Сангушко гербу Погоня, староста канівський, черкаський, винницький ти житомирський, прямий нащадок Великого князя Литовського Ольгерда. А поруч з ним – перевдягнена на юнака-зброєносця його молода жона Єлизавета Острозька з роду Рюриковичів, ясновельможна княгиня на Острозі, спадкоємиця незліченних багатств, замків, селищ, містечок та земель.

  Шлях звивався серед гір. Вершники проносилися під засніженими смереками та ялинами, і пухнастий сніг, збитий з гілок, присипав їх сліди. В долинах та на схилах гір час від часу виднілися селища. Над засніженими хатинками здіймався дим. Люди топили пічки, грілися від холоду, готували їжу. У стайнях та хлівах ревіли тварини. А вершники мчали, не зупиняючись, ховаючи обличчя від морозного вітру, від якого червоніли щоки, а на вусах чоловіків з’являлися невеличкі бурульки. Руки мерзли навіть у рукавичках, але Гальшка старанно трималася у сідлі, щоб не відставати від чоловіків. Дмитро був відвертим. Він пояснив Гальшці, що віднині він – баніта і інфаміс, вигнанець і збезчещений. І життя його залежить від того, як швидко вони покинуть землі, на яких діють накази його милості короля Сигізмунда Августа.

  Дмитро наказав взяти з собою лише один віз, схожий на той, що звичайно використовуються у військовому обозі. До воза міцними мотузками було прив’язане найнеобхідніше. Княжий гайдук на ім’я Дем’ян правив парою коників, заставляючи їх не відставати від вершників. Але на сірому жупані гайдука не було ніякого герба, що підказав би зустрічним, якому шляхтичу він служить.

  Час від часу вершники зупинялися у корчмах, щоб поїсти та зігрітися. Гальшка, не скидаючи вовчої шапки, під якою ховалися довгі коси, сідала біля вогнища і простягала до полум’я перемерзлі руки. А Дмитро зберігав необхідну пильність. Він мостився біля дівчини і шепотів їй, щоб вона вдягнула рукавички. Бо тонкі, пещені ручки з нігтями, натертими до блиску шматочком оксамиту, видавали в ній шляхетну панянку. А вона ж повинна виглядати грубим хлопцем, що тягає за своїм паном шаблю або пику, дивиться за кіньми, а тому має грубі руки з обкусаними нігтями, під які забивається земля або порох. 

  Вони мчалися шляхом, що зазначили для Дмитра пани Острозький і Тарновський. Від містечка до містечка, від замку до замку. На захід, де починалося королівство Угорське.

  А королем Угорським недавно був коронований Фердинанд Габсбург, брат наймогутнішого володаря світу, імператора Священної Римської імперії Карла V – того, у чиїх володіннях ніколи не заходило сонце. Правда, йому належала тільки західна частина королівства Угорського, бо східною частиною, з дозволу турецького султана, володів юний Янош Сигізмунд Запольяї, що теж звався королем Угорщини. Фердинанд був також королем Богемії - так німецькою мовою називали Чехію, і правителем Нідерландів. Крім того, поговорювали, що Карл V стомився від правління і бажає зректися обох корон, що стали занадто важкими для хворого Карла: Іспанію він намірився передати синові Філіпу, а Священну Римську імперію – братові Фердинанду. Обидва брати мали міцні, дружні стосунки і завжди грали на користь сім’ї. Не важливо, кому належить та чи інша корона. Головне – назбирати між членами родини Габсбургів найбільшу кількість королівств та князівств. Через завоювання чи через одруження – всі способи були прийнятними.

  Дмитро уникав широких шляхів, що зв’язували між собою густонаселені міста. На тих дорогах навіть взимку було занадто людно. Він вибирав загублені у горах стежини, по яким влітку вівчарі ганяють стада, а взимку пробігають хіба що вовки чи лиси. Тож ніхто навіть не помітив, коли саме загін вступив на землі, що належали до королівства Угорського, бо люди, що заселяли ті землі, були русинами і розмовляли тією ж мовою, що й Дмитро з Гальшкою. За часів Володимира Красне Сонечко ці землі були під владою Київських князів, а потім, через війни та завоювання, що безперервно змінюють кордони сусідніх країн, перейшли до королів Угорських. Але ті королі, що постійно ріднилися з нащадками Рюрика, вважали за розумне саджати у цих краях правителями когось з русинських родичів. Колись тут правив зять короля Бели IV, Лев Данилович Галицький – той самий, чиє ім’я з гордістю носить місто Львів. А пізніше тутешнім паном став Федір Корятович, князь Поділля, що невдало воював з князем Вітовтом і був вимушений втекти під руку короля Угорщини.

  Високий замок виростав на пагорбі, а навколо нього розкинулося містечко. Дмитро зупинив коня і напружено вдивлявся в обриси замку, намагаючись впізнати його і визначити, де вони знаходяться.

  - Що це за місто? – запитав Сангушко у хлопа в овечому кожуху, що саме проходив повз вершників, тягнучи на спині оберемок хмизу, зібраного у лісі.

Той окинув цікавим поглядом пана, що був вбраний трохи дивно, але говорив зрозумілою мовою.

  - То ж Мункач, пане, – пояснив він, вклоняючись.

  - Мункач? – здивувався Дмитро. – Тобто, Мукачево?

  - Він самий і є, – підтвердив хлоп. – Старі люди і досі кажуть Мукачево. А для угорців це Мункач.

  Дмитро аж побілів від того, що кров різко відхлинула від голови.

  - Ось і все! – видихнув він. – Ми дісталися до королівства Угорського. Можна більше не підганяти оскаженіло коней. Ми врятовані!