Частина 42

   Дмитро і Гальшка увійшли у залу, де на них чекали. Дмитро Сангушко виступав гордовито, поклавши руку на ефес шаблі, щоб показати свою готовність до бою. А насторожена Гальшка трималася позад нього, нібито шукала захисту.  

  - Проходьте та сідайте біля вогню, – запросив Василь. – Тут вам не загрожує небезпека, – він кинув багатозначний погляд на шаблю Сангушка, яку той ніяк не міг відпустити. 

  - Можливо, Дубенський замок – єдине місце у королівстві, де небезпека вам зараз не загрожує, – задумливо сказав гетьман Тарновський. – Ви ж знаєте, княже, що король оголосив вас банітою?

  - Знаю, – рішуче відповів Сангушко. Він допоміг Гальшці влаштуватися на високому різьбленому стільці, прикрив їй коліна покривалом з білячих шкірок, щоб дівчина не змерзла, і лише потім сів поруч.

  - І що ви думаєте про це? – гетьман допитливо вивчав обличчя молодого князя, з яким не раз зустрічався при дворі, але досі ніколи не розмовляв на теми, які б не були нейтральними. 

  - Буду боротися, – відповів Дмитро. – Я від свого не відступлюся, навіть якщо всі королі світу стануть проти мене.

  - Оце добре! – задоволено вигукнув гетьман Тарновський. – Така рішучість мені до вподоби. Тоді я вам допоможу. У мене таке правило: допомагати тим, хто сам ладен боротися за себе. Бо тільки ті, хто не здається на милість ворогу, гідні того, щоб їм простягли руку.

  - Дякую, пане гетьман, – відповів Дмитро. – Адже ви теж ризикуєте накликати на себе королівський гнів, якщо підтримаєте мене.

  - Корона багато чим зобов’язана мені, – майже невловимо, одними очима всміхнувся гетьман. – Король не захоче зайвих клопотів зі мною і моїми могутніми родичами. То того ж, коронними військами командую я!  

   - Військо – це сила! – додав Василь, даючи прислузі знак наповнити вином чотири келихи. Тепер йому кортіло випити за здоров’я молодих, на весіллі яких не вдалося відгуляти, як належить. Сам Василь Острозький потроху збільшував численність власного війська. Для цього у князя був привід: захист південних на східних кордонів від можливих нападів татар та московитів. Але у разі необхідності він зміг би захиститися від будь-кого. Дубенський замок, який в останні роки швидко оснащувався гарматами та іншими видами зброї, міг витримати щонайменше рік осади. На заклик князя Василя під його хоругви вже зараз піднялося б десятитисячне військо. А у майбутньому він планував подвоїти чисельність солдат. Мабуть тому Сигізмунд Август, що був змушений винести вирок Сангушку, зробив усе можливе, щоб не тривожити ще й Василя Острозького.

  А граф Тарновський тим часом розглядав молоду княгиню Сангушкову. Гальшка, яку він пам’ятав дитям, що трималося за материнську спідницю у готичних галереях замку на Вавелі, виросла вродливою дівчиною. Тарновський хоч і був вже старим, але розумів Сангушка як ніколи. Щоб заволодіти такою дівчиною, не жаль було кинути виклик всій шляхті. Тарновський приймав до уваги все: і вроду Гальшки, і її багатства та титули, і високе походження, і родинні зв’язки.

  - Вип’ємо за щастя молодих! – запропонував Василь, вказуючи на келихи, в яких звабливо плескалося вино.         

  - Вип’ємо, – погодився Тарновський. – Але надмірно напиватися не будемо. Бо сьогодні ми повинні вирішити, як спастися князю Сангушку та його молодій пані. А тому ми повинні мати гострий розум та незрадливу пам’ять. Слухайте мене уважно, пан Сангушко, бо я знаю, як вам врятуватись!

  Дмитро Сангушко випив келих до кінця, витер вуса і присунувся поближче до старого гетьмана.

  -  Уважно слухаю пана, – сказав він. – Кажіть, що маєте казати.

  Василь теж встромив своє обличчя між співбесідниками. А Гальшка, трохи відсторонена, тримала у руках келих, з якого відпивала по маленькому ковточку, і намагалася прислухатися до кожного слова, що долітало до її вух.

  - Ви знаєте, що я – граф Священної Римської імперії, – зашепотів Тарновський, звертаючись до Дмитра та Василя. – Сам правитель Фердинанд Австрійський видав мені грамоту, що підтверджує мій титул. Є у мене володіння у Чехії та Німеччині. А там не діє влада нашого короля. Тепер розумієте? – запитав він.

  - Так, – відізвався Василь. – Дмитро і Гальшка можуть оселитися у Чехії або Німеччині і перечекати, поки мине гнів короля.

  - Саме це я й мав на увазі, – підтвердив Тарновський. – Ну що, княже Сангушко, поїдете до Чехії?

 - Я ніколи не покидав надовго рідну землю, – після роздуму відповів Дмитро. – Але, якщо іншого виходу нема, то я згоден.

  - А молода княгиня? – троє чоловіків повернулися до дівчини.

  Вона зніяковіло поставила на стіл келих з недопитим вином.

  - Тобі вирішувати, моя пані, – звернувся до неї Дмитро. – Пан гетьман пропонує нам оселитися у його володіннях у землях Чеських. Доки король не змилується і не зніме з мене покарання, я не зможу повернутися у королівство Польське і князівство Литовське. Чи згодна ти розділити зі мною вигнання, що триватиме хтозна скільки часу? Чи, може, тобі краще залишитися у Дубні, під захистом твого дядька Василя?

  Голос Дмитра ледве помітно затремтів. Гальшка помітила це і розчулилася. Це здалося їй признаком кохання.

  - Я поїду з тобою, бо це мій обов’язок, – відповіла вона рішуче, але трохи засоромлено. Вона все ще знічувалася перед дорослими чоловіками, перед якими відчувала себе слабким дівчам.