Частина 41

Гетьман Тарновський їхав вдень і вночі, щоб прибути у Дубно якнайшвидше.

Йому сподобалося, як зять обладнав свою резиденцію. Замок раніше був простим і грубим, а тепер виглядав ошатним. Брама була оздоблена трикутним портиком, схожим на ті, що зводилися колись у Стародавньому Римі. На портику красувався герб Острозьких, а над брамою майорів княжий прапорець – знак того, що князь Василь зараз знаходиться у замку.

Василь зустрів тестя біля брами. Гетьман Тарновський вибрався з візка і розім’яв ноги, водночас з цікавістю розглядуючи княже подвір’я. Чоловіки, старий і молодий, обнялися і тричі розцілувалися.

• Сподіваюся, подорож була приємною? – запитав Василь.
• Я звелів візнику гнати якнайшвидше, а сам проводив час у роздумах, – відповів Тарновський. – Які там приємності, якщо я тільки що з Книшина, де король виніс вирок Сангушку?
• Я знаю, – насупився Василь. – Вчора прибув гінець з листом від Одаховського, де він з подробицями описав суд. Не можу повірити, що ми програли. Та ще й так ганебно!
• Не все втрачено. Ми ще поборемося. Тому я й приїхав. Є у мене одна думка, як Сангушку сховатися у безпечному місці, поки королівський гнів не вгамується, – заспокоїв зятя Тарновський.
• Чого ж ми тут топчемося? Ви, певно, стомилися з дороги, – схаменувся Василь, пригадуючи про обов’язок бути гостинним. – Ходімо у замок, я звелю негайно подати вино та наїдки. Та й Зоня з сином чекають на вас. Вона аж знетямилася з радощів, коли дізналася про ваш приїзд.
• Це найперше, що я хочу зробити: побачити Зоню і онука! – вигукнув гетьман.

Обійнявшись по-братському, магнати пішли до будинку, який Василь теж обновив і обставив для розкішного життя. Гетьман затримався на порозі. Чотири гайдуки котили повз нього нову гармату.

• Яка добра зброя! – у захваті вигукнув Тарновський.
• Моя гордість, – похвалився Василь. – Я роблю їх тут, у замку.

Він подав гайдукам знак. Ті спинилися і відійшли у сторону, щоб князь і гість могли роздивитися гармату поближче. Тарновський навіть зазирнув у жерло.

• Невже це твій виріб? – запитав він.
• Так. Ось тут поставлене моє тавро. У мене вже майже два десятки гармат. А буде ще більше. Я виписав вправних майстрів з Німеччини. Пізніше я поведу вас у майстерню, подивитися.
• З превеликим задоволенням, – погодився Тарновський.

Гайдуки  потягли гармату на сторожову вежу, яку вказав їм князь Острозький. Тарновський і Василь увійшли в будинок.

Вікна розкішної зали виходили на болото. Але, як не дивно, краєвиди за вікном виглядали привабливими, як влітку, коли аж до небокраю вирувалала смарагдова зелень усіх відтінків, так і взимку, коли оголені гілки дерев та кущів були вкриті сріблястим сніжним покровом. Чоловіки зручно влаштувалися біля вікна на стільцях з різьбленими спинками. У залі було сильно натоплено і приємно пахло ялівцем. Василь звелів подати мадярського вина, яке Тарновський пив маленькими ковточками, поцмокуючи від задоволення.

Відчинилися двері і в залу увійшла причепурена Зоня Острозька в оточенні панночок та покоївок. На руках вона тримала новонародженого сина, загорнутого у купу пелюшок і теплих покривал.

• Батьку, як я рада вас бачити! – радісно мовила вона, присідаючи у вітанні з допомогою панночок, що шанобливо підтримували свою пані під руки. – Ось ваш онук.

Тарновський підвівся і зі швидкістю, яку тільки дозволяло його поважне становище, підійшов до дочки і онука. Відгорнув пелюшки і жадібно вдивився у рожеве личко дитини. Хлопчик вродився рум’яним, з великими голубими очима і світло-русявими м’якими кучериками, що вибилися з-під чепчика і прилипли до гладкого лоба. Гетьман обережно поцілував дитя у щічку і обернувся до зятя:

• Наша кров! – радісно вигукнув він. – Хай живе сто літ! Слава Тарновським і Острозьким!
• Сто літ! – підхопив Василь і звелів знову наповнити чаші. За здоров’я сина він вже випив чимало, але не збирався зупинятися.

Гетьман витяг з кишені подарунок для онука: срібне брязкальце з позолоченою кулькою. Потрусив їм перед личком дитини. Брязкальце ніжно задзвеніло і хлопчик усміхнувся.

• Ах! Його перша посмішка! – розчулилася Зоня.
• Коли підросте, я подарую йому маленьку шаблю, – пообіцяв задоволений дідусь.

Всі троє – Тарновський, Зоня і Василь – схилилися над дитиною. Від надмірної уваги малий княжич захвилювався і скривився у плачі.

• Стомився і хоче спати, – пояснила Зоня. – Віднесіть його у опочивальню і заколисайте, – звеліла вона дівчатам.

Панночки та покоївки галасливою та різнокольоровою юрбою вийшли з зали, несучи малого княжича з усіма необхідними пересторогами. Тарновський провів дитя задоволеним поглядом:

• Вже охрестили? – запитав він.
• Так, два тижні тому, – кивнув Василь.
• Як назвали?
• Іван! – вигукнув Василь.
• Януш! – вигукнула Зоня.