Частина 40

У відсутність короля шляхтичі пожвавилися. Вони збиралися у гурти, обговорюючи зухвалість Сангушка і винесений вирок. Невже один з найзаможніших магнатів Великого князівства Литовського віднині – баніта та інфаміс? Вигнанець та обезчещений? І кожен охочий має право вбити його за прощення гріхів або за нагороду в двісті золотих дукатів? Ціна приємна, але, чесно кажучи, для середнього шляхтича не надто велика, хоча для більшості простих міщан це – справжнє багатство.

• Цікаво, де зараз ховається Сангушко? – запитав хтось, висловлюючи те, про що думали усі.
• Можливо, у Каневі чи Черкасах. Або у Винниці чи Києві, – посипалися припущення.
• Втік і забився у якусь брудну нору. Але ми витягнемо того щура за хвіст, де б він не причаївся, – проскреготів каштелян Зборовський, погрожуючи кулаком на схід. Десь там, у його уявленні, і ховався негідник Сангушко.
• Знайдемо! Зловимо! Витягнемо! – звідусіль лунали погрози.
• Покараємо злочинця, як велить закон, і повернемо матері викрадену дівчину! Хто зі мною? – Марцін Зборовський задиристо змахнув шаблею. На щастя, він не витягнув зброю з піхов, а тому нікого не порубав.
• Я! Я! – зголошувалися войовничо налаштовані молодики.

Вони були впевнені, що правда на їх боці, бо вважали себе захисниками дівочої честі.

Втім, не всі поділяли запал каштеляна Зборовського. Перед ним раптом зупинився коронний гетьман Ян Амор Тарновський. Обидва шляхтича були схожі: високі та поважні, з довгими сивими бородами, що сріблястим віялом стелилися по грудях, пишно вдягнені в одяг темних кольорів, щедро затканий золотом та сріблом. Але вороги! Бо родинні зв’язки, вподобання та суперництво на королівській службі розвели їх на різні боки.

• Пане каштеляне, – іронічно примружився Тарновський, – невже вам так забаглося заробити двісті жалюгідних злотих?
• Гроші – сміття! – зневажливо вигукнув батько шести синів і шести дочок. – Я ладен віддати їх першому зустрічному. Наприклад, графу Тенчинському, – Зборовський помітив у натовпі свого давнього ворога і не втримався від глузування.

Тенчинський, що стояв подалі і з осудом слідкував за шляхтичами, які голосно клялися врятувати Гальшку від Сангушка, почув жарт Зборовського.

• Ти б мені краще Чешибіси повернув! – відповів він. Але Зборовський зробив вигляд, начебто не почув. Він продовжував звертатися до Тарновського:
• Не гроші мені потрібні, а справедливість. Почесний обов’язок кожного шляхтича – захист вдів та сиріт від покидьків на кшталт Сангушка. Хіба пан коронний гетьман не згоден з цим?
• А ви впевнені, що княгиня Сангушкова потребує захисту? – запитав Тарновський, називаючи Гальшку її новим титулом.
• Князівна Острозька потребує! – каштелян Зборовський негайно виправив те, що вважав помилкою.

Але Тарновський анітрохи не зніяковів.

• Можливо, княгиня Сангушкова щаслива у шлюбі? Ви б спочатку поцікавились, – іронічно порадив він.

Зборовський аж знетямився від люті:

• До речі, ваш зять, Василь Острозький, теж брав участь у нападі на замок. Дивуюся, що його витівка минулася безкарно. Признайтеся, пане гетьмане, що ви зробили, щоб вигородити зятя перед королем?

Тарновський добре володів собою, а тому відповів спокійно, навіть з перебільшеною люб’язністю, яка мала вивести з себе супротивника:

•  Якщо про Василя не було мови, значить, король не вважає його винним. Ви не згодні з королем, пане?

Гетьман чекав на відповідь, не стираючи з обличчя іронічно-люб’язної посмішки. Але каштелян Зборовський не знайшов влучних слів. Хто переміг у словесному поєдинку двох шляхтичів – зрозуміли усі. Тарновський зробив рукою глузливий вітальний жест і вийшов з зали під ворожим поглядом Зборовського та його прихильників.

На півдорозі до виходу, у замковій галереї, Тарновський наздогнав пана Одаховського і  співчутливо звернувся до нього:

• Я уважно слухав вашу промову. Шкода, що ваші зусилля виявилися марним, але то не ваша вина. Доля Сангушка вже була вирішена.

Одаховський сумно посміхнувся:

• Я знаю. Але мені від цього не легше.
• Вам відомо, де зараз князь Дмитро? – запитав коронний гетьман, упевнившись, що ніхто не підслуховує.
• Так, – кивнув невдаха-захисник. – Він сповістив, куди поїде, щоб я мав змогу надсилати йому листи.
• Молода княгиня з ним?
• Так.
• Добре. І де ж вони?
• Ви розумієте, що я не можу видати друга, – обережно відповів Одаховський.

Гетьману Тарновському відповідь була не потрібна. Він і так здогадувався.

• У мого зятя? Не бійтеся. Мені можна сказати правду. Я стою за Сангушка і придумав, як йому допомогти.

Після хвилинного вагання Одаховський ледь помітно кивнув.

• Я сам поїду туди, – вирішив Тарновський. – Давно не зустрічався з донькою та зятем. Та й новонародженого онука хочеться побачити... Ніяких підозр!