Частина 39

Cуд відбувся у місті Книшині близ Гродна, на півдорозі між Краковом та Вільною.

У Книшині був невеликий замок та костьол Святого Іоанна Хрестителя. А навкруги – ліси з високими соснами, засніжені верхівки яких губилися у морозному небі. У тих лісах водилися дивні створіння – зубри, великі і кудлаті, які нібито прийшли з прадавніх часів. Колись Сигізмунд Август полюбляв полювати на зубрів. Але зараз його не радувало навіть полювання. Адже саме на полюванні він побачив Барбару Радзивілл і закохався у неї.

Спогади про Барбару не відпускали Сигізмунда Августа. Навіть сюди, у загублений серед лісів Книшин, він привіз портрет коханої покійниці, на якому вона була зображена у королівському вбранні – вся у золоті та перлах. З улюбленого Барбариного намиста він звелів зробити чотки. І тепер, сидячи у пурпуровому королівському кріслі, в очікуванні суду над князем Сангушком, Сигізмунд Август задумливо перебирав довгими пальцями сріблясто-білі перлини. Присутні думали, що король молиться, а він згадував Барбару.

У замковій залі було не протиснутися від цікавих глядачів. Всім хотілося побачити, чим закінчиться справа, про яку стільки мови велося. Для шляхти розставили скамниці навпроти королівського крісла. Найголовніше місце займала королева Бона. Праворуч від Бони сиділа Беата Острозька, схожа на статую скорботи в чорній оксамитовій сукні. Час від часу княгиня Беата підносила до вправно набіленого обличчя хусточку і витирала сльозу, а королева Бона втішала її. І усім відразу стало зрозуміло, на чиєму боці всемогутня матір короля.

Між королівським кріслом та глядачами було вільне місце шириною кроків у десять. Там стояли два простих дубових стільця. З правого боку обличчям до короля сидів пан референдарій Станіслав Чарнковський, призначений офіціальним обвинувачувачем. З лівого боку – захисник та друг Дмитра Сангушка, пан Одаховський. Ті, хто сподівався побачити на судилищі самого князя, трохи розчарувалися.

Декретовий писар оголосив, що її милість пані княгиня Беата Острозька з Костелецьких позиває пана князя Дмитра Сангушка на королівський суд. І суд почався.

 Пан Чарнковський поважно підвівся з місця. То був високий та міцний чоловік з підголеною потилицею та густою ошатною бородою. Коли Чарнковський розтуляв тонкі губи, то його ріт ставав схожим на лисячу нору, оточену сухою рудуватою травою. А голос звучав так пронизливо, що слухачів пробирало аж до кісток. Референдарій урочисто заявив, що надійшла скарга він пані княгині Беати Острозької з Костелецьких на пана князя Дмитра Сангушка, на безчинства вищеназваного пана у її замку на Острозі і викрадення неповнолітньої доньки, яку Сангушко завіз бозна-куди і держить проти волі дівчини у якомусь зі своїх володінь.

• Возний міста Острога за моїм наказом побував на місці злочину, опитав прислугу та охоронців і підтвердив, що скарга княгині Острозької – правдива і справедлива. Князь Сангушко, дійсно, вчинив злочини, у яких його звинувачуюють: наїзд на замок та викрадення князівни Острозької. І цей вчинок – ганебний і нечуваний, повний зухвальства, зради, розпусти, жадібності, жорстокості – має бути покараним по закону. У княгині, відомої своєю добротою, милосердністю, цнотою та іншими чеснотами, вкрадено її єдину доньку! Але цього замало! Вашій королівський милості заподіяна величезна зневага, яка не може залишатися безкарною! Вашу вірну піддану зневолено, вивезено з батьківської оселі, вирвано з материнських обіймів! І не просто піддану, а шляхетну сироту, якій ваша королівська милість була законним опікуном і заміняла батька. Я передаю цю справу на королівській суд і благаю наймудрішого короля, щоб він виніс справедливий вирок і суворо покарав негідника.

Всі звинувачення ретельно записувалися у реєстр – на віки вічні.

Підвівся судовий секретар з королівської канцелярії. Голосно промовив:

• На суд викликається звинувачений, його княжа милість Дмитро Сангушко!

Королівські гайдуки відчинили двері. Присутні замовкли, нібито й справді чекали, що ось-ось пролунають кроки і у залу впевненою ходою увійде Дмитро. Але він не з’явився.

• Князь Дмитро Сангушко! З’явіться на суд перед королівські очі! – вдруге повторив виклик секретар.

І знову тиша і марне чекання. Пан Одаховський, захисник Сангушка, подумав, що даремно вони вирішили, що Дмитру не слід з’являтися у суді. Якби він зараз увійшов у залу, то це створило б таке саме враження, як величезна гарматна куля, що зненацька влучила у вежу і рострощила її вщент.

Після третього, останнього виклику Одаховський підвівся і оголосив:

• Князь Сангушко просить вибачення у його королівської милості за те, що сімейні справи не дозволили йому вчасно прибути перед королівські очі. Натомість від передає мені право захищати його у суді, про що писано у цій грамоті.

Захисник передав королівському секретареві папір, підписаний Дмитром і скріплений його печаткою. Той уважно прочитав документ і ретельно вивчив підпис та печатку – чи не підробні вони. Зі словами: «Засвідчую», передав грамоту Сигізмунду Августу. Король впізнав герб Сангушків і похмуро кивнув. А далі грамоту передали на роздивляння присутнім шляхтичам, щоб потім жоден з них не міг заявити, що вони були обдурені.

Каштелян Зборовський найдовше затримав погляд на грамоті. Він читав кожну літеру, уважно роздивлявся кожну печатку і так водив довгим носом по паперу, що здавалося, нібито він винюхує якусь зраду. Але, врешті-решт, Зборовський теж признав підпис Дмитра. Тільки незадоволено  промурмотів собі під носа:

• Злякався, негідник, ось і не з’явився. Але він має відповісти перед королем за свої неподобства!