Частина 39

  Cуд відбувся у містечку Книшині близ Гродна, на півдорозі між Краковом та Вільною. Волинь, Поділля та Київщина були частиною Великого князівства Литовського, тому Острозькі, Сангушки та інші магнати цих країв були підданими Великого князя Литовського, а не короля Польського, хоча носієм обох корон був Сигізмунд ІІ Август. А до нього, протягом кількох поколінь, – довгий ряд його предків, починаючи з Ягайла, литовського князя, який одружився з польською королевою і поєднав обидві країни.

  Королівський титул стоїть вище князівського, тому не дивно, що Ягеллони надавали перевагу Кракову, але й Вільно не занедбували. До того ж, литовька та русинська шляхта ревно дбала про свої права. На королівські свята вони з радістю їздили до пишного та вишуканого замка на Вавелі, але коли річ йшла про судилища та інші неприємні події, то тут уже королям Польським доводилося згадувати про те, що вони також і князі Литовські, та їхати у Вільно, щоб наводити порядок серед підданих князівства.

  Тож і зараз хоч Сигізмунд II Август і викликав Дмитра Сангушка на суд, але той суд мав відбутися у князівстві Литовському. Король обрав для суду це містечко, яке подобалося йому тим, що знаходилося на межі між Польщею та Литвою, і поляків там жило не менше, ніж литвинів чи русинів. Так той край і називався – Підляшшя.

  У Книшині був невеличкий замок, що належав до королівських володінь, та костьол Святого Іоанна Хрестителя. А навкруги – ліси з високими та рівними соснами, засніжені верхівки яких губилися у морозному небі. У тих лісах водилися дивні створіння – зубри, великі і кудлаті, які нібито прийшли з прадавніх часів, коли люди жили у печерах, а сонце було богом. Колись Сигізмунд Август полюбляв полювати на зубрів. Але зараз його не радувало навіть полювання. Адже саме на полюванні він колись побачив Барбару Радзивілл і закохався у неї.

  Спогади про Барбару не відпускали Сигізмунда Августа. Навіть сюди, у загублений серед лісів Книшин, він привіз портрет коханої покійниці, на якому вона була зображена у королівському вбранні – вся у золоті та перлах. З улюбленого Барбариного намиста він звелів зробити чотки. І тепер, сидячи у пурпуровому королівському кріслі, в очікуванні суду над князем Сангушком, Сигізмунд Август задумливо перебирав довгими пальцями сріблясто-білі перлини. Присутні думали, що король молиться, а він згадував Барбару.

  У замковому залі було не протиснутися від цікавих глядачів. Всім хотілося побачити, чим закінчиться справа, про яку стільки мови велося.

  Для найвищої шляхти, зацікавленої у вироці, навпроти королівського крісла розставили лави. Найголовніше місце займала королева-мати, Бона Сфорца. Праворуч від Бони сиділа її донька, незаміжня королівна Анна Ягелонка. А ліворуч знаходилася княгиня Беата Острозька, вдягнена в чорну оксамитову сукню і схожа на статую скорботи. Час від часу княгиня Беата підносила до вправно набіленого обличчя мереживну хусточку і витирала сльозу, а стара королева Бона втішала її. І усім відразу стало зрозуміло, на чиєму боці всемогутня та впливова матір короля.

  Між королівським кріслом, що стояло під високим пурпуровим балдахіном, та глядачами було вільне місце шириною кроків у десять, не менше. Там стояли два простих дубових стільця. З правого боку обличчям до короля сидів пан референдарій Станіслав Чарнковський, який був офіціальним обвинувачувачем на суді. З лівого боку – захисник князя Дмитра Сангушка, пан Одаховський. Ті, хто сподівався побачити на судилищі самого князя, трохи розчарувалися.              

  Декретовий писар оголосив, звертаючись до його милості короля, але так голосно, щоб його чули усі присутні, що його милість пані княгиня Беата Острозька з Костелецьких позиває пана князя Дмитра Сангушка на королівський суд. І суд почався.

  Пан референдарій Чарнковський з повільною поважністю підвівся з місця. То був високий та міцний чоловік з підголеною потилицею та густою, ошатною бородою. Коли Чарнковський розтуляв тонкі губи, то його ріт ставав схожим на лисячу нору, оточену сухою рудуватою травою. А  голос звучав так пронизливо, що слухачів пробирало аж до кісток. Референдарій – це посадовець, до якого надходять скарги, що пишуться на високе королівське ім’я. Йому й належить розслідувати ті скарги та доповідати про них королю.

  Пан Чарнковський урочисто заявив, що надійшла скарга він пані княгині Беати Острозької з Костелецьких на пана князя Дмитра Сангушка, на безчинства вищеназваного пана у її замку на Острозі і викрадення неповнолітньої доньки, яку Сангушко завіз бозна-куди і держить проти волі дівчини у якомусь зі своїх володінь. 

  - Возний міста Острога за моїм наказом побував на місці злочину, опитав прислугу та охоронців і підтвердив, що скарга його милості княгині Острозької – правдива і справедлива. Князь Дмитро Сангушко, дійсно, вчинив злочини, у яких його звинувачують: наїзд на замок та викрадення князівни Острозької. І цей вчинок – ганебний і нечуваний, повний зухвальства, зради, розпусти, жадібності, жорстокості – має бути покараним по закону. У княгині, відомої своєю добротою, милосердністю, цнотою та іншими чеснотами, викрадено її єдину доньку! Але цього замало. Вашій королівський милості заподіяна величезна зневага, яка не може залишатися безкарною! Вашу вірну піддану зневолено, вивезено з батьківської оселі, вирвано з материнських обіймів! І не просто піддану, а шляхетну сироту, якій ваша королівська милість була законним опікуном і заміняла батька. Я передаю цю справу на королівській суд, і благаю наймудрішого короля, щоб він виніс справедливий вирок і суворо покарав негідника.

  Всі звинувачення ретельно записувалися декретовим писарем у реєстр – на віки вічні.