Частина 38

Дмитро мав намір оселитися з Гальшкою у найсхідніших своїх володіннях – у Черкасах чи у Каневі, подалі від королівського двору. Але у Житомирі його наздогнав лист від близького друга, пана Одаховського. Той розповідав, що пані Беата поскаржилася на Сангушка. Король розсердився і віддав наказ негайно судити князя. Одаховський радив Дмитрові не з’являтися на суд. Мовляв, буде розумніше заховатися на деякий час, поки королівський гнів не затихне. А сам Одаховський стане його захисником у суді. Недарма шляхтич вчився юриспруденції у Краківському університеті. Дмитро відписав у відповідь, що згоден.

Гінець від короля прибув через кілька годин. Його запізнення було викликане тим, що спочатку він шукав князя Сангушка в Каневі, де була його основна резиденція. Ця невелика затримка дала Дмитрові змогу обдумати свою наступну поведінку і прийняти рішення. Втім, королівського листа він уважно прочитав і поклав на стіл, поруч зі свічником. Гальшка, що сиділа навпроти Дмитра і читала книгу, підвела очі.

• Щось трапилося? – спитала вона.
• Так, – відповів Дмитро. – Король вимагає, щоб я повернув тебе матері.

Гальшка замислилася, а Дмитро чекав на її відповідь, наче на вирок.

• Якщо я повернуся до матері, то це означатиме, що наш шлюб – недійсний? – обережно запитала вона.
• Попи можуть сказати що завгодно, якщо король їх примусить. Але для мене наш шлюб – це благословіння Боже, яке ніхто не може розірвати, – хрипко відповів Дмитро. – Втім, все буде так, як хочеш ти. Вирішуй мою долю, пані Єлизавето. Якщо скажеш, що хочеш повернутися до матері, так і буде. Тільки знай, що ти в’їлася в моє серце, як іржа у шаблю. І нічим тебе не витравити.
• Я вже вирішила. Ще тоді, у Барському костьолі, – тихо відповіла вона.
• Що ж ти вирішила?
• Якщо вже так сталося, то значить, така моя доля – бути з тобою разом до кінця днів, у щасті і у нещасті.

Дмитро аж знетямився від радості. Він відштовхнув ногою стіл, що служив перешкодою між ним та Гальшкою. Притягнув її до себе і поцілував. То був справжній поцілунок сильного, пристрасного чоловіка. Поцілунок, від якого мліє серце і підкошуються ноги. Сильні, вимогливі обійми... Все це заворожувало Гальшку і лякало її, бо вперше в житті вона відчувала те, чому й назви не знала. Вона пригадала ніч на Івана Купала, гадання на вінку і Настчині слова про те що кохання – це коли голова йде кругом і земля плине з-під ніг. «Невже це воно?» – подумала Гальшка. І зраділа. І злякалася.

Вона випросталася з обіймів Дмитра. Він відпустив її знехотя, але все ж відпустив, бо розумів, що вона ще дитя і йому треба проявити терпіння. Якби не це, то він вже б давно дав волю пристрасті.

• Я втомилася, – м’яко, нібито вибачаючись, промовила Гальшка. – З твого дозволу я ляжу спати.
• Так, звісно, – він опанував себе і відпустив Гальшку. – Але скажи: ти, дійсно, згодна піти за мною туди, куди поведе доля?
• Так, – відповіла вона. – Де будеш ти, там буду і я.
• Ну що ж, хай буде так! Тоді готуйся. Завтра ми повертаємося.
• Чому? Куди?
• До твого дядька Василя. Разом з ним і вирішимо, як нам далі жити.

Гальшка заспокоїлася. Вона була впевнена що дядько захистить її від будь-якої напасті.