Частина 37

Гальшка і Дмитро не підозрювали, які хмари збираються над ними. Чим далі вони від’їжджали від Острога, тим більше їхня втеча потроху перетворювалася на весільну подорож. Вони звикали одне до одного, зближувалися, закохувалися. Особливо це стосувалося Гальшки, бо Дмитро вже й так був закоханий.

Вони ночували у корчмах та на гостинних дворах. Вона спала у ліжку, а він вмощувався на лавках чи на скрині, як у першу ніч. Дівчина звикла до того, що Дмитро оберігає її сон. У своїй майже дитячій чистоті вона навіть не здогадувалася, скільки зусиль коштувало йому тамувати палку пристрасть.

Настав день, коли Гальшка, перед тим як вкластися у ліжко, запитала у Дмитра:

• Я можу написати листа матері?
• Можеш, – відповів він. – Я перешлю листа князю Василю, а він передасть його пані княгині.

Дмитро звелів, щоб принесли папір та чорнило. Гальшка присіла біля столу, змочила у чорнилі гусяче перо, занесла його над папером та замислилася. Вона роздумувала, як почати листа до матері, а він здалеку милувався її тендітною вродою, осяяною грубими свічками у простому глиняному свічнику. Гальшка вже встигла розпустити волосся перед сном, і воно темною хвилею розсипалося по плечах дівчини.

• Як називається місто, у якому ми зараз знаходимося? – запитала Гальшка.

Дмитро повагався, але відповів:

• Бар, що близ Винниці.

Нарешті Гальшка дізналася, де вони. Бар розташувався на півдорозі між Острозьким замком та володіннями Дмитра.

• Я ніколи не була в Барі. Кажуть, що королева Бона звеліла побудувати тут чудовий костьол, такий, як у Італії, – промовила вона після хвилинних роздумів.
• То правда, – кивнув Дмитро.
• Мені б хотілося помолитися у ньому. Можна?

Дмитро задумався. Прохання Гальшки здалося йому підозрілим. Він остерігався з’являтися з нею на людях, поки їх становище непевне. Але не міг відповісти «ні», бо заборона розірвала б ту непевну довіру, що віднедавна зв’язувала його з Гальшкою. До того ж, вона просила помолитися, а у такому проханні не можна відмовляти.

• Добре. Завтра підемо до костьола, – був змушений погодитися він.

Гальшка схилилася над листом і вивела кілька рядків. Потім відклала перо зі словами:

• Я стомилася. Допишу листа завтра.

Дмитро відвернувся, дозволяючи їй скинути одяг і сковзнути під ковдру. Проти волі його очі звернулися до паперу, що залишився на столі. Хоч він і знав, що чужі листи читати негарно, але не стримався і пробіг очима рядки, що блищали невисохлим чорнилом. Нічого підозрілого там не було. Гальшка вітала свою матір у ввічливих виразах, яким її навчили вчителі. Окрім вітання – лише кілька речень. Про те, що вона прибула у місто Бар, де бачила високі мури фортеці, яку важко взяти приступом. А побудованого за наказом королеви-матері костьола, що обіцяє спасіння усім віруючим у Бога, ще не бачила. Але завтра неодмінно піде подивитися і залишиться там, скільки зможе, якщо на те буде воля її пана Дмитра.

Дмитро звично влаштував собі постіль на скрині. Перед тим, як погасити свічку, він ще раз подивився на Гальшку. Вона лежала з заплющеними очима і, здавалося, начебто спала, але довгі чорні вії тріпотіли, відкидаючи тіні на щоки.

Вранці Дмитро звелів закладати візка і вони поїхали до костьола Святого Миколая, збудованого майстрами, яких королева Бона виписала з Італї разом з квітами, помаранчами, овочами, музикантами, розкішними тканинами та родючою землею. Візок зупинився перед костьольною брамою. Гальшка запитала у Дмитра, чи він увійде до храму разом із нею. Дмитро похитав головою:

• Ні. Мені нема чого робити у католицькій церкві. Я почекаю назовні.

Він вийшов першим і подав дівчині руку. Гальшка сперлася на неї рукою у шкіряній рукавичці. Дмитро пошкодував, що зараз не літо. Тоді б він відчув дотик її долоні. Він підвів Гальшку до брами і відступив, коли вона увійшла всередину. Повернувся до візка і звелів візнику поставити його так, щоб через розчинену браму було видно, що відбувається у костьолі. Він стежив, як Гальшка пройшла по проходу і перехрестилася, вклоняючись перед вівтарем. А потім присіла на край довгої скамниці, склала руки для молитви і похилила голову.

Гальшка молилася. Час від часу вона підводила очі до Діви Марії, намальованої над вівтарем. Просила Матір Божу, щоб допомогла і захистила. Бо вона, Єлизавета або Ельжбета з роду Острозьких, перебувала у сумнівах. Чи Господь благословив її шлюб, укладений таким незвичним чином? Чи Дмитро їй дійсно чоловік перед Богом і людьми? Що їй робити зараз: залишитися з Дмитром чи втекти?

Про втечу вона подумала вчора ввечері, коли писала листа до матері. Все складалося добре. Дмитро привіз її до церкви і залишив на самоті. Саме на це і розраховувала Гальшка. Зараз вона підійде до ксьондза, відкриє своє ім’я, розповість про те, що сталося, і попрохає захисту церкви. Право на притулок – священне. Ніхто їй не відмовить. Ніхто не видасть її Дмитрові, хай він чекає її назовні хоч до другого пришестя!

У Дмитра два десятка гайдуків, що під час подорожі охороняють їх візок. Але для нападу на церкву це замало. Та й не посміє він нападати на Божу оселю. Хоч князь Сангушко і вмілий воїн та безстрашний розбишака, а все ж – християнин. До того ж, Гальшка знала, що у фортеці, міцні та неприступні мури якої вона вже бачила, проживає Барський староста – довірене лице королеви Бони, пан Марцін Гербурт. Як тільки він дізнається, яка вельможна особа попрохала притулку у костьолі Святого Миколая – відразу ж відправить повідомлення у королівський замок з найшвидшим зі своїх гінців. А мати скоро отримає листа від Гальшки і теж зрозуміє, про що йде мова. Адже Гальшка майже ясно натякнула, що у церкві Святого Миколая вона залишиться стільки часу, скільки зможе. Вона навмисно залишила листа на столі, щоб Дмитро прочитав, не побачив нічого підозрілого і дозволив їй відправити листа матері. Сьогодні вранці гінець повіз листа до Острога. Наздогнати і повернути його буде не так легко.