Частина 37

  Випав сніг. Дмитро та Гальшка пересіли у сани. Дорога, заметена снігом, стала рівною, без вибоїн та ковдобин. Їхати по ній – саме задоволення. Сани були застелені заячими шкірами, до того ж, Гальшка до підборіддя вкрилася білячою ковдрою. Легкий морозець рум’янив її щоки, а сніжинки осідали на віях та волоссі. Дмитро теж розчервонівся і розвеселився. Час від часу він наспівував якусь веселу пісеньку, намагаючись розважити Гальшку. І синички та горобці, що клювали поморожену горобину, злякано злітали у небо, коли повз них, здіймаючи завірюху, їхали сани, запряжені четвіркою коней.

  Шлях пролягав через ялиновий ліс. Пишні снігові шапки вкрашали зелені віти і осипалися, коли Гальшка і Дмитро проїжджали під ялинами. Вони сміялися і раділи, як діти, коли грудки снігу влучали  комусь із них у обличчя або за комір, заставляючи мружитися і весело верещати.

  - Як я люблю зиму! – вигукнула Гальшка.

  Луна підхопила її вигук і рознесла по лісу. 

  - А я люблю тебе, моя пані! – Дмитро не стримався і поцілував її у розчервонілу щоку. І Гальшка від несподіванки радісно скрикнула і засміялася, начебто на неї впав сніг з ялинових гілок.   

  Насміявшися досхочу, вони стомилися і притихли під затишною білячою ковдрою. Дмитро підклав дівчині під голову свою руку замість подушки, щоб їй було зручніше. І вона, вдячна, притулилася до нього.  

- Ще далеко їхати до Житомира? – запитала вона.

Сангушко трохи напружився.

  - Ми не їдемо до Житомира, – відповів він.

  - А куди ми їдемо? Я маю право знати?

  - Так, звісно, моя пані. Ти маєш право знати все, що стосується нас обох. Я більше не житомирський староста.

  - Як? Чому? – здивувалася Гальшка.

  - Якби я знав! – з гіркотою вигукнув Дмитро. – Житомир – особливе для мене місто. Кілька років тому я відбив його від татарського набігу. Для тамтешніх міщан – я герой і рятівник. Татари вже закували у ланцюги бранців – найсильніших чоловіків та найвродливіших жінок. І тут на бусурманів наскочив я з моїми гайдуками! Як славно ми пошматували тих нечестивців! А інший татарський загін ми побили під Черкасами. І теж врятували від рабства і безчестя безліч християнського люду. Тоді його милість король і надав мені владу над цими краями – щоб я боронив і захищав cхідні землі від нападу. Так я і робив. Але віднедавна король вже не милостивий до мене. Начебто хтось з королівського оточення нашіптує йому в вуха плітки про мене. Попався б мені у руки той паскудник!  

  Дмитро дуже виразно показав руками, як би він скрутив паскудникові шию. Але хто був тим паскудником, що чорнив князя Сангушка у королівських очах, – він не здогадувався.

  - Я не знала про це, – докинула Гальшка, намагаючись виглядати серйозною. Але в її блакитних очах все ще стрибали бісики. 

  - Я й сам лише кілька тижнів тому дізнався, що втратив посаду житомирського старости. Якраз після того, як княгиня Беата сповістила мене про те, що король відмовив нам у шлюбі. А через кілька днів гінець із Кракова привіз мені королівську грамоту про те, що у Луцькому замку, де я значився каштеляном, була проведена ревізія. І замок той нібито знаходився у геть поганому стані! Тому Сигізмунд Август розгнівався на мою нерадивість і вирішив:  якщо я не справляюся зі службою, то луцьке каштелянство і житомирське староство у мене відбирають, а залишають тільки Канів і Черкаси. Саме туди, у Черкаси, ми і їдемо. Отака немилість від його королівської милості, – гірко посміхнувся він. – Хотів би я знати, хто шкодить мені!

  Він підозрював, що то була помста когось з численних претендентів Гальшки. Наприклад – пана Зборовського, який мріяв одружити з князівною Острозькою будь-кого зі своїх шести синів. Але вирішив не перейматися. Головне, що саме він став вінчаним чоловіком Гальшки. А королівську милість такий хоробрий лицар та воєвода, як Дмитро Федорович Сангушко, зуміє повернути.

  Засніжена зима значно скоротила їх шлях, зробивши подорож незабутньою. Через кілька днів вони під’їздили до Черкас.  

  - Ось наш дім, – вказав Дмитро, коли на небокраї виросла гора, увінчана новеньким, недавно збудованим замком. Стояв сонячний морозний день, сніг скрипів під санними лезами і мерехтів різнобарвними бризками, начебто коштовна тканина. І на тлі білого снігу та невимовної, сліплячої очі небесної блакиті виділявся червонясто-брунатний замок з чотирма вежами. Одна вежа була квадратною та зубчатою, а три інші – круглі з гостроверхими дашками.

  Замок був новий, збудований лише років двадцять тому тодішнім черкаським старостою, Остафієм Дашкевичем. Пан Дашкевич надійно захищав ці землі від набігів. А допомогали йому козаки, що осіли трохи нижче по Дніпру і називали хороброго пана Остафія своїм отаманом. Про тих козаків вже складалися пісні та легенди. «Що татари нашим причиняли, то козаки мстили тим самим їм», – так доповідали покійному королю Сигізмунду Старому і так розповідали у народі. Остафій Дашкевич саме і порадив королю, як використовувати хоробрих лицарів степу для захисту від татар, а за те – дати їм у володіння землі, що розкинулися на південь від Черкас по обидві сторони Дніпра та називалися Диким Полем.

  Пан Остафій Дашкевич воював разом з дідом Гальшки, князем Костянтином Острозьким, а коли помер – то був похований з почестями та вшанований як королем і шляхтою, так і козаками.

  Усе це Дмитро розповів Гальшці поки вони наближалися до міста, яке їм ще не було видно, бо лежало воно між Замковою горою та Дніпром. Від величної ріки до замка – відстань на три перестріла з лука. Вороги, навіть якщо і зуміють переправитися з лівого берега, все ж не дострелять до замка. А захисники, навпаки, зверху легко влучать у нападників.