Частина 36

  Гальшка і Дмитро навіть не підозрювали, які хмари збираються над ними. Чим далі вони від’їжджали від Острога, тим більше їхня втеча перетворювалася на весільну подорож. Вони звикали одне до одного, зближувалися, закохувалися... Особливо це стосувалося Гальшки, бо Дмитро вже й так був закоханий.

  Вони ночували у корчмах та на гостинних дворах. Вона спала у ліжку, а він вмощувався на лавках чи на скрині, як у ту їх першу ніч. Дуже скоро дівчина звикла до того, що Дмитро оберігає її сон. Потроху вона вчилася довіряти йому, і, у своїй майже дитячій чистоті, навіть не здогадувалася, скільки зусиль коштувало йому тамувати палку пристрасть.   

  Нарешті, через кілька тижнів, настав день, коли Гальшка, перед тим як вкластися у ліжко, запитала у Дмитра:

  - Я можу написати листа матері?

  - Звісно, можеш, – відповів він. – Я перешлю листа князю Василю, а він передасть його пані княгині.

  Гальшка почервоніла, завваживши, що Дмитро вже звертається до неї, як до близької людини, а не як до сторонньої панни, до якої треба звертатися на «ви», або ще чемніше та вишуканіше – у третій особі. Всі ці "прошу пана" або "нехай пані дарує..." --  манера говорити, що прийшла з Польщі. Мабуть, їй теж треба переходити на «ти»? Чи ні? Дівчина не знала, бо ніколи в житті не чула, як розмовляли між собою її батьки. Про всяк випадок, вона вирішила складати речення так, щоб їй не доводилося використовувати звертання.

  Дмитро звелів, щоб принесли папір та чорнило. Гальшка присіла біля столу, що стояв у кутку кімнати – найкращої у тому гостинному дворі, де вони зупинилися. Вона змочила у чорнилі гусяче перо, занесла його над папером та замислилася. Дмитро, щоб не заважати, відійшов подалі, у інший куток. Гальшка трохи всміхнулася, дякуючи йому за делікатність. І від тієї напівусмішки у Дмитра тьохнуло у грудях.

  Вона роздумувала, як почати листа до матері, а він здалеку милувався її тендітною вродою, осяяною грубими свічками у простому глиняному свічнику. Гальшка вже встигла розпустити волосся перед сном, і воно м’якою темною хвилею розсипалося по плечах дівчини.     

  - Як називається місто, у якому ми зараз перебуваємо? – запитала Гальшка.

  Дмитро, після хвилинного вагання, відповів:

  - Бар, що близ Винниці.

  - Бар, звісно, – кивнула вона. І подумала, що нарешті хоч приблизно знає, що вони знаходяться на півдорозі між Острозьким замком та володіннями Дмитра. Знання додавало їй впевненності, бо тепер вона могла вирахувати, скільки днів їм ще подорожувати.

  - Я ніколи не була в Барі, але багато чула про нього. Кажуть, що королева Бона звеліла побудувати тут найпрекрасніший костьол – такий, як у Італії, де народилася королева.

  - То правда, – кивнув Дмитро.

  - Мені б хотілося побачити той костьол і помолитися у ньому. Можна?

  Дмитро посмутнів. Прохання Гальшки здалося йому підозрілим. Він вважав нерозумним з’являтися з нею на людях зараз, коли їх становище таке непевне. Особливо у Барі – місті, що належало королеві Боні. Але він не міг відповісти «ні», бо заборона розірвала б оту тоненьку, майже непомітну ниточку довіри, що віднедавна зв’язувала його з Гальшкою. До того ж, вона просила помолитися, а у такому проханні не можна відмовляти.

  - Добре. Завтра ми підемо до костьола, – був вимушений погодитися він.

  Гальшка знову посміхнулася, але цього разу не Дмитрові, а своїм думкам. І від цієї посмішки йому раптом стало моторошно. Вона схилилася над листом і старанно вивела кілька рядків, поскрипуючи пером. Мовчання запанувало у кімнаті гостинного двору. Раптом Гальшка перестала писати, задумалась і, відклавши перо, рішуче заявила:    

  - Я стомилася і хочу відпочити. Допишу листа завтра.

  Дмитро чемно відвернувся, дозволяючи їй скинути накидку і сковзнути під ковдру. Проти волі його очі звернулися до паперу, що залишився на столі. Хоч він і відчував, що чужі листи читати негарно, але не стримався і пробіг очима ті кілька рядків, що блищали ще невисохлим чорнилом. Нічого підозрілого там не було. Гальшка вітала свою матір у ввічливих виразах, яким її навчили вчителі. Окрім вітання – лише кілька речень. Про те, що вона прибула у місто Бар, де бачила міцні та грубі мури фортеці, яку важко взяти приступом. А побудованого за наказом королеви-матері костьола, що обіцяє спасіння усім віруючим у Бога, ще не бачила. Але завтра неодмінно піде подивитися і залишиться там, скільки зможе, якщо на те буде воля її вінчанного чоловіка, пана Дмитра Сангушка.

  Дмитро звично влаштував собі постіль на скрині. Перед тим, як погасити свічки, він ще раз пильно подивився на Гальшку. Вона лежала з заплющеними очима і, здавалося, начебто спала, але довгі чорні вії тріпотіли, відкидаючи тіні на щоки.

  Вранці Дмитро звелів закладати візка і вони вдвох поїхали до костьола Святого Миколая – найвишуканішої церкви міста Бар. Його зводили італійські майстри, виписані королевою Боною з її сонячної батьківщини, разом з квітами, деревами, помаранчами, розкішними тканинами, музикантами, вишуканими картинами та родючою землею. У Гальшки забилося серце, коли вона побачила ту красу – витончену світлу будову, яка начебто втикалася гострими шпилями в холодну блакить неба. Дмитро сидів у візку поруч із Гальшкою і, схилившися до її плеча, розповідав історію будівлі. Церква була збудована лише кілька років тому, ще не довершена, але вже освячена за наказом королеви-матері. Вона мала нагадувати про собор у італійському місті Барі, де Бона Сфорца провела дитячі роки. У тому соборі зберігаються мощі Святого Миколая, якого однаково шанують як католики, так і православні. До речі, королева Бона настільки намагалася відтворити тут свою далеку вітчизну, що навіть змінила назву міста. Років двадцять тому це містечко носило назву Рів, а Баром його назвала королева на честь міста Барі, на півдні Неаполітанського королівства.