Частина 35

Настало невеселе Різдво. Не було ні співу різвяних пісень, ні восьмикутної зірки, переплетеної різнокольоровими стрічками та китичками, ні колядників, що перевбиралися то янголами, то козою чи ведмедем... Тобто, у Острозі святкувалося, як завжди, а в замку не свята не було. Тільки відслужили службу у Богоявленській церкві, та Беаті дозволили провести годину у каплиці, а потім вона знову мусила повернутися  у свої покої.

Беата лежала на ліжку поверх покривала, невідступно дивлячись у стелю. Її потривожив скрегіт, з яким відчинилася брама. Тьохнуло під серцем: а може, це Гальшка? Беата підскочила, наче від поштовху, і кинулася до вікна.

У браму заїздив стомлений вершник. Він майже лежав на коняці, обіймаючи її за шию. Гайдуки силоміць зняли чоловіка з коня, бо руки й ноги його ледь рухалися. Хтось побіг кликати князя, бо справа здавалася занадто важливою. Беата примружилася, щоб роздивитися герб на жупані гінця і впізнала білого орла на червоному фоні. Королівський герб!

Василь прибіг майже відразу. Гінець, похитуючись від втоми, передав князю торбинку з листом.

• Дайте йому вина та їжі, – наказав князь, а сам вже нетерпляче ламав печатку.

Василь пробіг очима перші рядки і раптом обличчя його змінилося. З’явилася на ньому дивна суміш стурбованості, остраху, люті та досади. Рука, що тримала листа, безсило опустилася, а очі, проти волі князя, відшукали вікно Беати. Вони зустрілися очима і довго дивилися одне на одного, не відводячи погляду. Беата зверхньо посміхнулася. Так, вона полонянка, але ніхто не переможе її дух! Василь першим не витримав отого двобою гострих поглядів. Відвів очі і пішов у вежу, щоб ніхто не заважав йому дочитати листа.

Ввечері, коли Беата схвильовано ходила по опочивальні з кутка в куток, двері прочинилися і увійшов князь Василь. Він виглядав незвично: напівроздягнений, начебто тільки що з ліжка, і напідпитку. Мабуть, княжі друзі, з якими він часто пиячив, не раз бачили його таким, але ніколи Василь Острозький не дозволяв собі з’являтися у такому вигляді перед жінками.

• Чого вам треба? – з викликом запитала Беата.

Василь наблизився до неї, похитуючись від винних парів, що туманили мозок. Він – високий та міцний, а вона – тендітна жінка, що мусила задирати голову, щоб дивитися йому у вічі. Він був без жупана, розхристаний і розкуйовджений. Руде волосся, закручене кільцями, вибивалося через виріз сорочки на грудях. Беата з сумом помітила, що Василь, досягнувши віку Іллі, став схожим на покійного брата.

Він простягнув долоні, начебто хотів обхопити Беатину голову і розчавити її. Вона відступила на крок, але не відвела погляду. Василь посміхнувся і опустив руки.

• А ви хоробра, – хрипко сказав він.

Василь роззирнувся і, завваживши навпроти грубки стіл з двома стільцями, вказав на них блазнівським жестом:

• Присядемо, пані? Побалакаємо?

Беата мовчки присіла, очікуючи, що буде далі. Василь майже впав на вільний стілець і, повернувши голову у сторону напіввідчинених дверей, гукнув:

• Вина!

Беата незадоволено скривилася:

• Вам не здається, що ви вже забагато випили?
• Вина ніколи не буває забагато! – зареготав Василь. – У мене сьогодні особливий день. Я отримав радісну звістку.

Беата напружилася, пригадавши про гінця з королівським гербом на жупані. Може, зараз вона дізнається, про що йшлося у листі? Але Василь мав на увазі інше.

• Моя княгиня народила спадкоємця! – похвалився він.
• Я рада за Зоню, – відповіла Беата щиро, але також із заздрістю. Зараз вона шкодувала як ніколи, що не народила сина.
• Мій син! Я назову його Іваном! – радів Василь.

В опочивальню навшпиньках зайшов пан Петрусь і, винувато поглядаючи на Беату, поставив на стіл глечик з вином та дві чарки.

• Зачини за собою двері та простеж, щоб нам ніхто не заважав, – звелів Василь.

Князь власноручно наповнив чарки по самі вінця. Одну, ледве не розплескавши вино, підсунув жінці. А другу осушив у кілька довжелезних гучних ковтків. Беату аж пересмикнуло від огиди.

• Я не хочу пити, – вона обережно відсунула чарку подалі.
• Пийте! – наказав він. – За здоров’я моєї Зоні і новонародженого сина!

«З п’яним краще не сперечатися», – вирішила Беата і схопила чарку.

• За здоров’я княгині Зоні і дитини! – промовила вона і рішуче випила.

Коли вино подіяло, Беата запитала, іронічно примружившись:

• Це ж не королівський гінець розповів вам про народження сина, чи не так?
• Ні, не він. Ви праві, – Василь пильно подивився на Беату. – Ви не тільки хоробра, але й уважна. Роздивитися герб з такої відстані, через морозне вікно!.. Тепер я розумію, чому мій брат обрав саме вас.
• А ви, княже, не поважаєте вибір брата.
• Не поважаю?! – вигукнув Василь. – Та я вас боюся!
• Ви – мене? Сильний чоловік – слабку жінку? Не вірю!