Візок Беати гучно проторохтів по дошках, якими був викладений міст через Вілію. І раптом зупинився. Беата визирнула у віконце. Вже темнішало. Тільки чулися сплески від весел човнів, що виходили на вечірню риболовлю. Та на протилежному березі палало вогнище.
І злякалася, коли у віконці зненацька з’явилося рудобороде обличчя, в якому вона впізнала Василя.
Беата озирнулася, виглядаючи свою охорону. Але хлопці, що мали їхати поперед візка і позаду нього, десь загубилися.
«А ще – тому що вчасно згадав про гадюку, яка залишається без догляду і може вжалити отрутою», – подумав він.
Але обхитрити Василя не вдалося.
Беата й обуритися не встигла, як князь Василь ривком відчинив дверцята і витяг її назовні.
Ноги, взуті в тонкі шкіряні черевички, болісно відчували кожен камінець, кожну вибоїну, кожну нерівність на шляху, який, до того ж, забирався вверх, на пагорб. Вона задихалася і пару разів схопилася за серце, яке калатало так сильно, що боліло у грудях і туманилося в очах. Але Василь був невблаганним. Він довів жінку до замкової брами, заставляючи її ступати в багнюку. Позаду їхав Беатин візок в оточенні гайдуків, але Василь не дозволяв візнику наблизитись. Йому хотілося насолодитися приниженням Беати.
Їй здавалося, нібито вона проходить шлях ганьби, як злочинці, яких ведуть крізь натовп від тюрми до ешафоту. З побілених хатин вибігали острозькі міщани і зацікавлено дивилися, як пани скубляться між собою наче кум Іван і кум Петро після того, як уп’ються вином та свиню не поділять. По місту вже ходили чутки, що князь Василь викрав малу князівну та повіз світ за очі, а княгиня-ляшка побігла визволяти доньку. Але Василь зловив її і повертає до замку. Як до цього ставитись – міщани не знали, а тому просто дивилися. З одного боку, вони розуміли біль матері, у якої вкрали дитину. А з іншого... Княгиня Беата була взірцем для пань та панянок, але для простих посполитих лишалася чужою. Майже шістнадцять років прожила вона у цих краях, але й досі не навчилася говорити, як люди тутечки говорять. Закопилить губу по-княжому, по-панськи, і шипить та свистить своєю польською мовою, начебто вужиха!
Василь та Беата наблизились до брами. Василь гукнув, щоб відчиняли. Поки охоронники возилися з дубовими дверима, Беата похнюплено розглядала міцні, покриті мохом стіни. «Нескоро ці стіни побачать свою володарку!» – думала вона, коли від’їздила. А повернулася за півгодини! Яка іронія!
Біля дверей стояв пан Петрусь. Старий економ не міг повірити очам.
Беата метнула на Петруся погляд, повний невимовного болю. Економа аж пропекло соромом до глибини душі, бо він відчув себе причетним до її поневірянь.
Беата не противилася. Надто стомлена та виснажена була вона. Тільки й вистачило сил, щоб гордовито підвести підборіддя, розправити плечі та ходою королівни пройти до Мурованої вежі через двір, осяяний смолоскипами.
В ту ніч Беата заснула не відразу. Спочатку вона написала королю довжелезного листа зі скаргами на свавілля Острозького та Сангушка. Це було потрібно зробити якнайшвидше, поки Василь не оговтався і не звелів забрати у Беати папір та чорнила. Листа вона сховала за корсет, бо сподівалася, що туди Василь не полізе. Посоромиться робити таке безчестя братовій вдові.
#132 в Історичний роман
#3925 в Любовні романи
#92 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 24.08.2023