Частина 34

  Наступило Різдво, яке видалося невеселим. Не було ні співу різвяних пісень, ні восьмикутної зірки, переплетеної різнокольоровими стрічками та китичками, ні веселих колядників, що перевбиралися то янголами, то козою чи ведмедем... Тобто, у Острозі все святкувалося, як завжди: міщани готували солодку кутю, розвішували під стелею солом’яних та очеретяних павуків та голубів, ставили у куток, прикрашений рушниками, сплетеного з житнього снопа дідуха. Молодь збивалася у гурти і ходила від подвір’я до подвір’я, співаючи: «Христос народився! Славімо Його!». Їх пісні доносилися до замку, а вогники, схожі на метушливих світляків, було видно з верху Мурованої вежі. А в самому замку не святкував ніхто. Тільки відслужили службу у Богоявленській церкві, та Беаті дозволили провести годину у капличці, що колись обладнали для неї за наказом покійного князя Іллі. А потім вона знову мусила повернутися  у свої покої.  

  Беата лежала на ліжку, поверх покривала, згорнувши долоні на грудях та невідступно дивлячись у стелю. Її потривожив скрегіт, з яким відчинилася брама. Тьохнуло під серцем: а може, це Гальшка? Беата швидко підскочила, наче від поштовху, і кинулася до вікна.

  У браму саме заїздив стомлений вершник. Чоловік лежав на коняці, обіймаючи її за шию. Гайдуки допомогли йому спішитися, майже силоміць зняли з коня, бо руки й ноги йому ледь рухалися. Хтось побіг кликати князя, бо справа здавалася занадто важливою. Беата примружилася, щоб роздивитися герб на жупані гінця, і ледве не впала, коли впізнала білого орла на червоному фоні. Королівський герб!

  Василь прибіг майже відразу. Гінець, похитуючись від втоми, передав князю торбинку з листом.           - Дайте йому вина та їжі, – розпорядився князь, а сам вже нетерпляче ламав королівську печатку.

   Василь пробіг очима перші рядки і раптом обличчя його змінилося. З’явилася на ньому дивна суміш стурбованості, остраху, злості та досади. Рука, що тримала листа, безсило опустилася, а очі, проти волі князя, відшукали вікно Беати. Вони зустрілися поглядами і довго дивилися одне на одного, не відводячи очей. Беата навіть посміхнулася трохи зверхньо. Так, вона полонянка, але ніхто не переможе її дух! Василь першим не витримав отого двобою гострих поглядів. Відвів очі і пішов у вежу, щоб ніхто не заважав йому дочитати листа.

  Ввечері, коли Беата ще не лягала, а схвильовано ходила по опочивальні з кутка в куток, двері прочинилися і увійшов князь Василь. Він виглядав незвично: напівроздягнений, начебто тільки що з ліжка, і напідпитку. Мабуть, княжі друзі, з якими він разом пиячив, не раз бачили його таким, але ніколи Василь Острозький не дозволяв собі з’являтися у такому вигляді перед жінками.     

  - Чого вам треба? – з викликом запитала Беата.

  Василь наблизився до неї, похитуючись від винних парів, що туманили мозок. Він – високий та міцний, а вона – тендітна жінка, що мусила задирати голову, щоб дивитися йому у вічі. Він був без жупана, розхристаний і розкуйовджений. Руде волосся, закручене кільцями, вибивалося через виріз сорочки на грудях. Беата раптом помітила, що Василь, досягнувши віку Іллі, став дуже схожим на покійного брата.  

  Він простягнув долоні, начебто хотів обхопити Беатину голову і розчавити її. Вона відступила на крок, але не відвела погляду. Василь усміхнувся і опустив руки.  

  - А ви хоробра, – хрипко сказав він.

  Беата мовчала.  Василь роззирнувся і, завваживши навпроти грубки стіл з двома стільцями, вказав на них блазнівським жестом:

  - Присядемо, пані? Побалакаємо?

Беата мовчки присіла на один із стільців, очікуючи, що буде далі. Василь майже впав на незаймане сидіння і, повернувши голову у сторону напіввідчинених дверей, голосно гукнув:  

  - Вина!

Беата незадоволено скривилася:

  - Вам не здається, що ви вже забагато випили?

  - Доброго вина ніколи не буває забагато! – розсміявся Василь. – У мене сьогодні особливий день. Я отримав радісну звістку...

  Беата напружилася, пригадавши про гінця з королівським гербом на жупані. Може, зараз вона дізнається, про що йшлося у тому листі? Але Василь мав на увазі іншу звістку.

  - Моя княгиня народила мені сина! Спадкоємця! – похвалився він.

  - Я рада за княгиню Зоню, – відповіла Беата щиро, але також із заздрістю. Зараз вона шкодувала як ніколи, що не народила сина.

  - Мій син! Я назову його Іваном! – радів Василь.

  В опочивальню навшпиньках зайшов пан Петрусь і, винувато поглядаючи на Беату, перед якою йому досі було незручно, поставив на стіл глечик з вином та дві чарки.   

  - Зачини за собою двері та простеж, щоб нас ніхто не потривожив, – звелів Василь.

  Князь власноручно наповнив обидві чарки по самі вінця. Одну, ледве не розплескавши вино, підсунув жінці. А другу осушив у кілька довжелезних гучних ковтків. Беату аж пересмикнуло від огиди.  

  - Я не хочу пити, – вона обережно відсунула чарку подалі.

  - Пийте! – наказав він. – За здоров’я моєї Зоні і новонародженого сина!

  «З п’яним краще не сперечатися», – розумно вирішила Беата і схопила чарку.   

  - За здоров’я княгині Зоні і дитини! – промовила вона і рішуче випила. І раптом відчула, що саме цього їй не вистачало: терпкого тепла, що розливалося всередині грудей та надавало хоробрості.