Частина 33

  Візок Беати гучно проторохтів по дошках, якими був викладений міст, що перекинувся через річку Вілію. І раптом зупинився. Беата визирнула у віконце. Вже темнішало. Тільки чулися сплески від весел рибацьких човнів, що виходили на вечірню риболовлю. Та десь на протилежному березі палало вогнище.  

  - Що трапилося? – здивувалася Беата.

  І злякалася, коли у віконці зненацька з’явилося рудоволосе бородате обличчя, в якому вона лише за хвилю впізнала князя Василя.   

  - А куди це ви їдете, ваша милість? – посміхнувся Василь.

  - Не ваша справа, – холодно відізвалася Беата, а сама аж тіпалася всередині від гніву та страху. – Пропустіть мене.

  - Повертай назад, до замку, – звелів Василь візникові.

  - Їдь вперед! – гукнула княгиня Беата.

  - Не можу, ласкава пані, – розгублено відгукнувся візник. -- Гайдуки князя Василя перегородили шлях. 

  Беата озирнулася, виглядаючи свою охорону. Але хлопці, що мали їхати поперед візка і позаду нього, десь загубилися.

  - Що виглядає ваша милість? – нагло всміхнувся Василь. – Збираєтесь кликати на допомогу? Може, накажете своїм гайдукам, щоб ув’язнили мене? Моя простодушна пані! У вас дванадцять охоронців, а у мене п’ятдесят. Мої люди давно вже похапали ваших! Вони й спротив не чинили! Після того, як сьогодні вранці ми їх добряче налякали при нападі на замок, вдруге вони зі мною воювати не наважились.

 - Чого ви хочете від мене? Що ви зробили з моєю дочкою? – рішуче зажадала відповіді Беата.

  - Вертайтеся до замку, там і поговоримо. Ви програли цю війну.

  - Ваша княжа милість добре вміє воювати з беззахисними жінками! – саркастично розсміялася вона.

  - А ви навіть охорону не зуміли налагодити як слід. Замок моїх предків потребує сильної чоловічої руки. Тому я й повернувся.

  «А ще – тому що вчасно згадав про гадюку, яка залишається без догляду і може вжалити отрутою», – подумав він.  

  - Ви зупинили мене на мості, де неможливо розвернутися. Дозвольте проїхати на широке місце, звідки я поїду назад, – зробила Беата останню спробу.

Але обхитрити Василя їй не вдалося. 

  - Думаєте, що зможете втекти? – розсміявся він. – Виходьте! Підемо пішки! Ваш візок розвернеться і дожене нас.

  Беата й обуритися не встигла, як князь Василь ривком відчинив дверцята і насильно витяг її назовні. Його великі долоні вчепилися в тендітні жіночі плечі, неначе велетенські рожеві реп’яхи. І не вирватися з тих насильницьких обійм!

   - Дозвольте, моя пані, провести вас до вашої оселі, – усміхнувся він і силоміць повів Беату до замку.

  Ноги, взуті в тонкі шкіряні черевички, болісно відчували кожен камінець, кожну вибоїну, кожну нерівність на шляху, який, до того ж, забирався наверх, на пагорб. Вона задихалася і пару разів вхопилася за серце, яке калатало так сильно, що у Беати боліло у грудях і туманилося в очах. Але князь Василь був невблаганним. Він довів жінку до замкової брами, заставляючи її ступати в багнюку. Позаду їхав Беатин візок в оточенні гайдуків, але Василь не дозволяв візнику наблизитись. Йому хотілося насолодитися приниженням княгині. 

  А Беаті здавалося, нібито вона проходить шлях ганьби, як злочинці, яких ведуть крізь натовп від тюрми до ратуші. З побілених хатин вибігали острозькі міщани і зацікавлено роздивлялися те видовисько: як пани скубляться між собою наче кум Іван і кум Петро після того, як уп’ються вином та свиню не поділять. По місту вже ходили чутки, що князь Василь викрав малу князівну та повіз світ за очі, а княгиня-ляшка побігла визволяти доньку. Але князь Василь зловив її і повертає до замку. Як до цього ставитись – міщани не знали, а тому просто дивилися. З одного боку, вони розуміли біль матері, у якої вкрали дитину. А з іншого... Княгиня Беата була взірцем для пань та панянок, але для простих посполитих лишалася чужою, прийшлою. Майже шістнадцять років прожила вона у цих краях, але й досі не навчилася говорити, як люди тутечки говорять. Закопилить губу по-княжому, по-панськи, і шипить та свистить собі своєю польською мовою, начебто якась вужиха!    

  Василь та Беата наблизились до брами. Василь гукнув, щоб відчиняли. Поки охоронники возилися з тяжкими дубовими дверима, Беата похнюплено розглядала міцні, вологі, покриті мохом стіни. «Нескоро ці стіни побачать свою володарку!» – думала вона, коли від’їздила. А повернулася за півгодини! Яка іронія!

  Біля дверей зустрічав її пан Петрусь. Старий економ не міг повірити очам.

- Ви вже повернулися, ваша княжа милість? Так скоро? – розгублено запитав він.

  Беата метнула на Петруся погляд, повний невимовного болю. Економа аж пропекло соромом до глибини душі, бо він відчув себе причетним до поневірянь княгині.  

 - Відведи пані княгиню до покоїв, – наказав економу князь Василь. – Простеж, щоб її милості добре прислуговували, але з опочивальні їй виходити не можна. Мої гайдуки пильнуватимуть, щоб вона не тинялася по замку.

  Беата не противилася. Надто стомлена та виснажена була вона. Тільки й вистачило сил, щоб гордовито підвести підборіддя, розправити плечі та ходою королівни пройти до Мурованої вежі через двір, осяяний вогнем від смолоскипів.

  В ту ніч Беата заснула не відразу. Спочатку вона написала королю довжелезного листа зі скаргами на свавілля князів Острозького та Сангушка. Це було потрібно зробити якнайшвидше, поки князь Василь не оговтався і не звелів забрати у Беати папір та чорнила. Листа вона сховала за корсетку, бо сподівалася, що туди навіть князь Василь не полізе. Посоромиться робити таке безчестя братовій вдові.