Дмитро не заважав Гальшці. Він мовчав, не насмілюючись ні заговорити з нею, ні торкнутися її руки. Візок, оточений гайдуками під командуванням князя Василя, виїхав з замку. Віконце, в яке дивилася Гальшка, швидко спітніло, наче взялося сльозами, що оплакували гірку дівочу долю. Гальшка, за звичкою, намалювала пальцем серце, але похапцем стерла малюнок, поки Дмитро не побачив і не подумав того, чого не треба.
Скрізь віконце вона стежила, як швидко залишилися позаду острозькі хати та крамнички, а потім – міст через Вілію, поля, з яких зібрали урожай, та знайомий ліс, що втратив золоте та багряне листя і став сірим та похмурим.
На перехресті Василь наказав поїзду спинитися. Дмитро квапливо підхопився і вийшов, полишивши Гальшку. Князі стали на узбіччі, біля дерев’яного розп’яття, прикритого від непогоди трикутним дашком, і довго радилися, вимахуючи руками. До дівчини, що сиділа у візку, не доносилося ані звуку. Потім дядько Василь підійшов до візка. Гальшка похапцем відчинила дверцята і хотіла вискочити, але дядько не дозволив.
Василю стало соромно. Але він не мав сумніву у тому, що робив. Він обійняв Гальшку і розчулено прошепотів:
Він замовк, думаючи про те, що Беата дійсно кохала Іллю. Інакше вона, католичка, нізащо б не поїхала до православної святині.
Василь, у оточенні половини гайдуків, звернув на дорогу, що вела до Дубна. І ось він уже зник за пагорбами. Після нього залишився тільки шлях, потоптаний кінськими копитами. Дівчині стало нестерпно сумно і страшно. Раніше вона хоча б могла сподіватися на допомогу дядька, а тепер лишилася сама.
Відчинилися дверцята і Гальшка здригнулася. Зараз Дмитро сяде поруч з нею і повезе невідомо куди... Але то був не Дмитро, а вірна Настка. Покоївка, налякана і заплакана, забралася усередину і всілася напроти дівчини.
Гальшка мимоволі зраділа. Отже, Дмитро поїде верхи, а вона матиме трохи свободи. Візок зрушив з місця, спочатку поволі, а потім – все швидше. Гайдуки, вбрані в сині свитки, оточили візок, захищаючи від можливого нападу, хоча охоронники Острозького замку ще й досі не оговталися і не вислали погоню. Сам Дмитро Сангушко їхав поруч з дверцятами. Гальшка навіть через запітніле скло впізнавала його високу струнку постать у криваво-червоній киреї і вовчу шапку з трьома орлиними пір’їнами над лобом.
Гальшку охопило нестерпне бажання виплакатися. Вона зойкнула, закрила очі руками і заридала, жаліючи себе. Плакала довго, аж поки не виплакала всі сльози. А коли втомилася плакати, то відчула полегшення. Настка вкрила ноги господині принесеною ковдрою з білячого хутра. Гальшці потеплішало. До того ж, мірне колихання візка приспало її.
Це були майже Гальшчині слова та почуття. Але дивно: варто було почути їх з вуст покоївки, як дівчина зрозуміла, що їй не личить поводитися так, по-жалюгідному, плачучи і жаліючись на долю. Вона – княгиня і спадкоємиця князів, має уособлювати гордість та гідність.
Покоївка здивовано змовкла. Вона дивилася на Гальшку і не впізнавала її. Перед нею сиділа інша дівчина, з рішуче стиснутими губами і холодним поглядом очей, на яких висохли сльози.
Протягом наступних годин вона не промовила ні слова. Вони їхали весь день, а вночі зупинилися біля корчми.
#44 в Історичний роман
#1888 в Любовні романи
#45 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 24.08.2023