Частина 32

  Дмитро не заважав Гальшці. Він мовчав, не насмілюючись ні заговорити з нею, ні торкнутися її руки. Візок, оточений гайдуками під командуванням князя Василя, виїхав з замку. Віконце, в яке дивилася Гальшка, швидко спітніло, наче взялося сльозами, що оплакували гірку дівочу долю. Гальшка, за звичкою, намалювала пальцем серце, але похапцем стерла малюнок, поки Дмитро не побачив і не подумав того, чого не треба.

  Скрізь віконце вона стежила, як швидко залишилися позаду острозькі хати та крамнички, а потім – міст через Вілію, поля, з яких зібрали урожай, та знайомий ліс, що втратив золоте та багряне листя і став сірим та похмурим.

  На перехресті Василь наказав поїзду спинитися. Дмитро квапливо підхопився і вийшов, полишивши Гальшку. Князі стали на узбіччі, біля дерев’яного розп’яття, прикритого від непогоди трикутним дашком, і довго радилися, вимахуючи руками. До дівчини, що сиділа у візку, не доносилося ані звуку. Потім дядько Василь підійшов до візка. Гальшка похапцем відчинила дверцята і хотіла вискочити, але дядько не дозволив.

  - Не виходь, – сказав він, перекриваючи дорогу своїм високим і сильним тілом. – Надворі холодно і мрячно. Попрощаємося зараз.

  - Що ж ви накоїли, дядьку? – ледь чутно промовила вона. – Погралися з моїм життям...

  Василю стало соромно. Але він не мав сумніву у тому, що робив. Він обійняв Гальшку і розчулено прошепотів:

  - Усе складеться добре. Я зробив це заради слави нашого роду. Дмитро не стане кривдити тебе. А ти поводься як личить княгині. Не збезчесть ні його, ні себе. А якщо колись тобі потрібна буде допомога, то двері замку на Дубні завжди відчинені для тебе.

  - Так, дядечку, – просто відповіла Гальшка. Слова подяки не давалися їй.

  - А зараз я покину тебе. Мушу повертатися у замок на Дубні. Ти знаєш, що моя княгиня має ось-ось народити. Якби не ця обставина, то я поїхав би з тобою та Дмитром.

  - А ми куди поїдемо? – запитала дівчина.

  - У Канів, – відповів Василь. – Або у Черкаси. Це Дмитрові міста. Він там хазяїн. Коли опинишся у Києві, провідай могилу твого батька у Печерському монастирі. Ти ж ніколи не була там?

  - Була, – відповіла дівчина. – Ми з матір’ю щороку їздили до батькової могили.

  - Дивно... – зітхнув Василь. – Я й не знав.

  Він замовк, думаючи про те, що Беата дійсно кохала Іллю. Інакше вона, католичка, нізащо б не поїхала до православної святині.

  - Давай попрощаємося, – нарешті промовив він і поцілував Гальшку у чоло.

  - Благословіть, дядьку, – звично сказала дівчина.

  - Хай Господь благословить, – Василь перехрестив її. Гальшка, як у дитинстві, поцілувала дядькову руку.

  Василь, у оточенні половини гайдуків, звернув на дорогу, що вела до Дубна. І ось він уже зник за пагорбами. Після нього залишився тільки шлях, потоптаний кінськими копитами. Дівчині стало нестерпно сумно і страшно. Раніше вона хоча б могла сподіватися на допомогу дядька, а тепер лишилася сама.

  Відчинилися дверцята і Гальшка здригнулася. Зараз Дмитро сяде поруч з нею і повезе невідомо куди... Але то був не Дмитро, а вірна Настка. Покоївка, налякана і заплакана, забралася усередину і всілася напроти дівчини.

  - Князь звелів мені супроводжувати вас, – пояснила вона.

  Гальшка мимоволі зраділа. Отже, Дмитро поїде верхи, а вона матиме трохи свободи. Візок зрушив з місця, спочатку поволі, а потім – все швидше. Гайдуки, вбрані в сині свитки, оточили візок, захищаючи від можливого нападу, хоча охоронники Острозького замку ще й досі не оговталися і не вислали погоню. Сам Дмитро Сангушко їхав поруч з дверцятами. Гальшка навіть через запітніле скло впізнавала його високу струнку постать у криваво-червоній киреї і вовчу шапку з трьома орлиними пір’їнами над лобом.

  Гальшку охопило нестерпне бажання виплакатися. Вона зойкнула, закрила очі руками і заридала, жаліючи себе. Плакала довго, аж поки не виплакала всі сльози. А коли втомилася плакати, то відчула полегшення. Настка вкрила ноги господині принесеною ковдрою з білячого хутра. Гальшці потеплішало. До того ж, мірне колихання візка приспало її.

  - Яке нещастя, – бідкалася Настка. – Що тепер з нами станеться?

  Це були майже Гальшчині слова та почуття. Але дивно: варто було почути їх з вуст покоївки, як дівчина зрозуміла, що їй не личить поводитися так, по-жалюгідному, плачучи і жаліючись на долю. Вона – княгиня і спадкоємиця князів, має уособлювати гордість та гідність.

  - Мовчи, Настко, – гордовито звеліла вона.

  Покоївка здивовано змовкла. Вона дивилася на Гальшку і не впізнавала її. Перед нею сиділа інша дівчина, з рішуче стиснутими губами і холодним поглядом очей, на яких висохли сльози.

  - То панна князівна задоволена тим, що сталося? – недовірливо перепитала покоївка.

  - Я тепер княгиня Сангушко. І я приймаю мою долю, – відповіла Гальшка, відвертаючись до вікна.

  Протягом наступних годин вона не промовила ні слова. Вони їхали весь день, а вночі зупинилися біля корчми.

  - Тут ми проведемо ніч, – сказав Дмитро, відчиняючи дверцята з боку, де    сиділа Гальшка.