Частина 32

  Княгиня Беата втомилася звати на допомогу і стукати в двері. Ніхто не відчиняв їй, навіть вірні слуги, налякані князем Василем та його гайдуками, поховалися десь у найтемніших кутках. Сповнена розпачу, вона впала на ліжко і голосно заридала.

  За вікном гучно закалатали дзвони. Це означало, що вінчання відбулося і молодята виходять з церкви. Насправді, дзвони, що б’ють в позаурочний час, можуть означати що завгодно. Наприклад – напад ворога, пожежа, смерть або ще якесь нещастя. Але Беаті занадто добре було відомо, що напад вже відбувся, а на сполох ніхто і не подумав бити. Тож залишалася лише одна причина для дзвонів: вітання молодих. «Теж нещастя!» – мимоволі подумала зневажена мати.

  Беата знайшла в собі сили підхопитися з ліжка і визирнути у вікно. Вона встигла побачити, як клятий князь Василь майже насильно примусив Гальшку сісти у візок, куди відразу ж поліз ненависний красень Сангушко. Обоє – міцні та здорові чоловіки. Як їм тільки не соромно зловживати силою, щоб підкорити двох беззахисних жінок, вдову і сироту?

  Ось уже князь Василь підняв руку з батогом, щоб дати знак візнику. Зараз єдину Беатину дитину повезуть хтозна куди!.. Княгиня з новою силою кинулася до зачинених дверей і щосили загрюкала кулаками. Але ніхто не поспішав на допомогу. У пустих переходах замку відлунював її відчайдушний стукіт.

  Вона полишила стукати, коли відчула, як сильно заболіли руки, розбиті майже до крові. Притулилася до дверей спиною і, голосно ридаючи, сповзла на підлогу. Так і залишилася сидіти, мов бліда воскова лялька, встромлена в купу шовкових та мережаних спідниць. Княгиня аж корчилася від безсилої ненависті, але нічого не могла поробити...

  Нарешті все замовкло. Василеві люди полишили замок. Пан Петрусь обережно вичекав деякий час і, знайшовши ключі, що князь Василь викинув у кущі біля брами, пішов визволяти княгиню Беату.

  Економ відчинив двері і побачив нещасну жінку на підлозі. Забідкався, кинувся до неї, допомагаючи підвестися.

   - Яке нещастя, моя пані, яке нещастя! – повторював пан Петрусь, похитуючи головою.

  Беата з натугою підвелася, опираючись на турботливо підставлену руку економа. Спитала начебто у забутті:

  - Де моя дитина? Що з нею?

  Пан Петрусь спішно заговорив:

  - З нею все буде добре, не хвилюйтеся. Князь Сангушко – добрий чоловік. Він захистить нашу панночку. Тобто, я хотів сказати: пані княгиню... Тобто, молоду княгиню. Тобто, нову княгиню... – геть заплутався він, вчасно згадавши, що Беата теж ще зовсім не стара.

  - Ненавиджу Сангушка, ненавиджу Василя Острозького, – крізь зуби простогнала вона.

  - Маємо змиритися з тим, що сталося, – умовляв її пан Петрусь. – Адже нічого вже не можна поробити!

  Княгиня Беата метнула на нього злий погляд.

  - Я помщуся! – вигукнула вона. – Я не полишу безкарним таке безчестя!

  - Не було безчестя, ваша милість! – запевнив економ. – Князь Сангушко пошлюбився з нашою панною як закон велить. Я – свідок. Я все бачив.

  - Ти бачив, як моя донька сказала «так» тому чудовиську?

  Пан Петрусь завагався.

  - Ні, ваша милість, – чесно відповів він. Хоч економ і вважав той шлюб за добре, але відверто брехати не хотів. – Панна Гальшка мовчала, коли панотець Петро питав її про згоду. Його милість князь Василь відповів за неї.

  Беата примружила очі і прикусила губу. То був прояв безсилої злості.

  - Я помщуся... – тихо простогнала вона і надовго заціпеніла. Пан Петрусь аж злякався, не знаючи, що робити і що казати.

  Вона просиділа мовчки і майже нерухомо приблизно чверть години. А потім, несподівано для економа, начебто струсила з себе морок безвілля та бездіяльності, що ледве не охопив її.

  - Я поскаржуся королю! – рішуче заявила вона. – Пане Петрусь, я сподіваюся, що люди князя Василя не покрали наших коней?

  Той сплеснув у долоні:

  - Що ви таке кажете, моя пані?! За князем Василем досі не помічали, щоб він крав чуже!

  - Він вкрав мою доньку! А разом з нею – усі її володіння. Щоб передати усе своєму товаришу Сангушку, по якому шибениця плаче, – їдко посміхнулася Беата. – Як ти міг стати на його сторону? Невже ти став зрадником, пан Петрусь. Не чекала цього від тебе.

  - Пані княгине, ви бачили, яка у князя Василя довжелезна й гостра шабля?! – вигукнув економ, боронячись від справедливих звинувачень Беати. – Якби він відтяв мені голову, то я не зміг би зараз вас захищати.

  - Може, хоч так ти б замовк і не говорив дурниць! Так що там з кіньми?

  - На місці, ласкава пані. У конюшні, овес їдять. 

  - Так звели закладати візок. І моїм покоївкам скажи, щоб готували скрині до від’їзду.

  - Пані княгиня збирається доганяти Сангушка? – обережно запитав економ.

  Беата гримнула на нього:

  - Не кажи дурниць! Як же ж, доженеш його тепер як вітер у полі! Я навіть не знаю, куди він подався з моєю дочкою: до Василя чи у якесь зі своїх володінь... Я поїду у Краків, просити захисту у короля.

  - Може, краще відкласти подорож до ранку? Вже вечоріє, – визирнувши у вікно, порадив пан Петрусь. – Восени темнішає рано, а дороги небезпечні.