Частина 31

У Богоявленській замковій церкві на них вже чекали.

Ця будівля, яку дід Гальшки, Костянтин Острозький заклав на честь своєї перемоги над Московією у битві під Оршею, була така ж, як і усе в замку – цікава суміш місцевого та західного стилів. Церква була православною, з розписом та мозаїками у візантійському стилі і з п’ятьма куполами. Але сама будова прямокутною формою з трьома півкруглими абсидами була схожа на католицькі церкви, а стрільчаті готичні арки над церковною брамою та вікнами посилювали схожість.

Панотець Петро завжди щиро вітав князівну, коли вона заходила у храм. Він сподівався, що її католицтво – то щось минуще. Її діти, народжені у шлюбі з православним, будуть охрещені за візантійським обрядом. А згодом, може, і вона повернеться до батьківської віри. Отож, коли Петрусь передав панотцеві, щоб він готувався до шлюбу князівни з Дмитром Сангушком, священник зрадів. Звісно, обставини шлюбу здавалися йому дивними, бо поголос про те, що мати-княгиня не дала згоди і через те зачинена у своїх покоях, дійшов і до нього. Але він заспокоював себе тим, що присутність чи відсутність католички не має ваги для Православної церкви. За неї дасть згоду на шлюб найближчий родич православної віри, тобто Василь Острозький, якого отець Петро поважав і побоювався сильніше, ніж Беату.

Василь підвів Гальшку до церковної брами.

• Ти готова? – запитав він.

Гальшка подивилася на дядька, як ягня, яке готують до заклання. Але Василь був невблаганним. Він розумів, що почату справу вже назад не повернути. Король все одно розлютиться, коли дізнається про напад на замок і про спробу одружити спадкоємицю Острозьких проти королівської волі. Тож треба було йти до кінця, щоб гнів короля не був даремним. Врешті-решт, на могутніх магнатів, володарів неосяжних земель на сході країни, довго не гніваються навіть королі. Через рік Сигізмунд Август змилується і знову наблизить до себе Василя і Дмитра. А володіння Острозьких вже будуть у надійних руках.

Перед церквою на князівну чекала заплакана Настка. Пан Петрусь наказав їй вбрати панночку до весілля. Сам він не дуже розумівся на жіночих справах, а княгиню заради цього ніхто б з покоїв не випустив. Тож економ переклав відповідальність на покоївку. Настка, схлипуючи, наблизилася до дівчини. У руках покоївка тримала мережане покривало. Вона тихенько бідкалася від того, що все робилося не по-людськи. Не було ні свята, ні гостей. Адже не можна вважати гостями юрбу озброєних гайдуків. Не було благословіння молодих іконами, ні весільних пісень, ні подарунків, ні пишного вбрання, ні обрядів... Нічого! Тільки й втіхи, що Настка знайшла серед посагу панночки оце покривало, щоб вона увійшла в церкву не простоволосою.

Покоївка накинула дівчині на голову покривало. Заправила волосся, причепурила князівну, як змогла. Накинула їй на плечі кармазиний кожушок, підбитий хутром. Адже на дворі стояла дощова осінь, а Гальшка була вбрана лише у сукню, у якій вибігла зі своїх покоїв на галас.

• Не бійтеся, князівно, – сказала співчутливо. – Така вже наша жіноча доля.

Вона зітхнула, запричитала, як усі жінки на весіллях чи на похованнях, і відійшла.

Василь і Гальшка увійшли в церкву. Василь – рішуче, а Гальшка – як приречена до страти. У церкві було повно люду – озброєні гайдуки та княжа челядь, яку теж зігнали подивитися на вінчання. Дядько повів її до вівтаря, міцно тримаючи, щоб не вирвалася і не втекла. Їх кроки дзвінко відлунювали під високим склепінням. А знайомі з дитинства святі спостерігали за Гальшкою зі співчуттям та сумом.

З юрби чоловіків виринув князь Дмитро. Став поруч з Гальшкою. Краєм ока бачила вона його блискучий панцир, якого він не скинув, лише прикрив червоною киреєю, підбитою ведмежим хутром. Він був вродливий – цього Гальшка не могла заперечити. Але чужий і незрозумілий.

Почалася служба. Палали свічки, від ладану паморочилася голова. А може, й не від ладану. Дівчину охопило дивне відчуття, начебто туман огорнув її. Все здавалося їй повільним та дивно розтягнутим: і рухи, і голоси хору, і молитва, яку заспівав священник. Дмитро взяв Гальшку за руку – правою за праву, як велів звичай. Вона не противилася, але долоня її була слабка і безвільна. Дмитрові доводилося прикладати зусиль, щоб Гальшчина рука не вислизнула, бо це була б погана прикмета.

• Чи з власної волі береш ти, Дмитро, за жінку рабу Божу Єлизавету, що стоїть поруч з тобою? – проспівав отець Петро.
• Так – впевнено відповів Сангушко.

Гальшка здригнулася, бо той голос для неї прозвучав, наче грім. А наступне питання вже було для неї:

• Чи з власної волі ти, Єлизавето, береш у чоловіки раба Божого Дмитра?

Їй хотілося вигукнути, щоб почули усі присутні, і нав’язаний їй наречений, і дядько, і панотець, і сам Господь на небі: «Не з власної! З дядькової!» Але вона мовчала, бо було страшно і соромно, і ніхто не підтримував її. Чужі люди заполонили церкву, яка раптом теж стала чужою та холодною. Єдиний її захист – мовчати. Хай панотець Петро питає хоч десять разів, але Гальшка мовчатиме! А якщо вона не даватиме згоди, то її не зможуть обвінчати. Не було такого закона у Божій церкві, щоб вінчали ту, яка не відповіла «так»!

Отець Петро, занепокоєний, підвищив голос:

• Чи з власної волі ти, Єлизавето, береш у чоловіки раба Божого Дмитра?

У церкві стало тихо. Кожен легесенький грюкіт віддавався гучною луною. Дмитро почервонів. Як часто буває з чорнявими і смаглявими, його щоки покрилися нерівними багряними плямами. Злість та сором – страшне поєднання в таких чоловіках, як ясновельмежний князь Сангушко, що не звик до відмов. Його сильна рука в дорогоцінних перстнях нервово гралася з ефесом шаблі. Священнику здалося, що ще мить – і наречений рознесе церкву у друзки!