Частина 31

  Дмитро не заважав Гальшці. Мабуть, він сам почувався не дуже впевнено. Він мовчав, не насмілюючись ні заговорити з нею, ні торкнутися її руки. Візок, оточений гайдуками під командуванням князя Василя, виїхав з замку. Скляне віконце, в яке намагалася дивитися Гальшка, швидко спітніло, наче взялося сльозами, що оплакували гірку дівочу долю. Гальшка, за звичкою, намалювала пальцем серце, але похапцем стерла малюнок, поки Дмитро не побачив і не подумав того, чого не треба.

   Скрізь віконце вона стежила, як швидко залишилися позаду острозькі хатки та крамнички, а потім – міст через річку Вілію, поля, з яких уже зібрали урожай, та знайомий ліс, що втратив золоте та пурпурове листя і став сірим та похмурим. Її звичний світ, її власний всесвіт.

  Аж ось на перехресті князь Василь наказав поїзду спинитися. Дмитро квапливо підхопився і вийшов, полишивши Гальшку наодинці. Князі стали на самому перехресті, біля старого дерев’яного розп’яття, прикритого від непогоди дашком, і довго радилися про щось, вимахуючи руками. До дівчини, що сиділа у візку, не доносилося ані звуку.

  Потім дядько Василь підійшов до візка. Гальшка похапцем відчинила дверцята і хотіла вискочити, але дядько не дозволив.

  - Не виходь, – сказав він, перекриваючи їй дорогу своїм високим і сильним тілом. – Надворі холодно і мрячно. Попрощаємося зараз.

  - Що ж ви накоїли, дядьку? – ледь чутно промовила вона. – Погралися з моїм життям...

  Василю стало соромно. Але він не мав сувніву у тому, що робив. Він обійняв Гальшку і розчулено прошепотів:

  - Вір мені. Усе складеться добре. Я зробив це заради слави нашого роду. Заради нашого минулого і майбутнього. Дмитро не стане кривдити тебе. А ти поводь себе як личить княгині. Не збезчесть ні його, ні себе. А якщо колись тобі потрібна буде допомога, то двері замку на Дубні завжди відчинені для тебе.

  - Так, дядечку, – просто відповіла Гальшка. Слова подяки на цей раз чомусь не давалися їй.

  - А зараз я покину тебе. Мушу повертатися у замок на Дубні. Ти знаєш, що моя княгиня має ось-ось народити... Якби не ця обставина, то я поїхав би з тобою та Дмитром.

  - А ми куди поїдемо? – запитала дівчина.

  - У Житомир, – відповів Василь. – А потім – у Канів. Це Дмитрові міста. Він там хазяїн. А ти віднині станеш господинею і у тих краях.

  Гальшка промовчала, не знаючи, що відповісти. Василь, повагавшись, промовив:

  - Коли опинишся у Києві, провідай могилу твого батька у Печерському монастирі. Ти ж ніколи не була там?

  - Була, – відповіла дівчина. – Ми з матір’ю кожного року їздимо до батькової могили.

  - Дивно... – зітхнув Василь. – Я й не знав.

  Він замовк, думаючи про те, що Беата, яка б вона не була, дійсно кохала Іллю. Інакше вона, католичка, нізащо б не поїхала до православної святині.

  - Давай попрощаємося, – нарешті промовив він і поцілував Гальшку у чоло.

  - Благословіть, дядьку, – звично сказала дівчина.

  - Хай Господь благословить, – Василь розмашисто перехрестив її. Гальшка, як у дитинстві, поцілувала дядькову руку.

  - Ось і добре, – посміхнувся він.

  Дядько Василь, у оточенні половини гайдуків, звернув на дорогу, що вела до Дубна. І ось він уже зник за пагорбами. Після нього залишився тільки шлях, потоптаний кінськими копитами. Дівчині стало нестерпно сумно і страшно. Раніше вона хоча б могла сподіватися на Василеву допомогу, та ось вона лишилася сама.

  Почувши, як відчиняються дверцята, Гальшка здригнулася. Зараз Дмитро сяде поруч з нею і повезе невідомо куди... Але то був не Дмитро, а вірна Настка. Покоївка, налякана і заплакана, забралася усередину і всілася напроти дівчини.

  - Князь звелів мені супроводжувати вашу милість, – схлипуючи, пояснила вона.

  Гальшка мимоволі зраділа. Отже, Дмитро поїде верхи, а вона матиме трохи свободи. Це не зовсім свобода, адже її, зачинену у візку, везуть бозна куди проти її бажання. Але, коли справжня воля недоступна, то навіть ці маленькі крихти внутрішньої свободи набувають значної ціни.

  Візок зрушив з місця, спочатку поволі, а потім – все швидше. Гайдуки, вбрані в малинові свити, оточили візок, захищаючи від можливого нападу, хоча охоронники Острозького замку ще й досі не оговталися і не вислали погоню. Сам Дмитро Сангушко їхав поруч з дверцятами. Гальшка навіть через запітніле скло впізнавала його високу струнку постать у криваво-червоній киреї і вовчу шапку з трьома довгими орлиними пір’їнами над лобом.

  Гальшку охопило нестерпне бажання виплакатися. Вона зойкнула, закрила очі руками і заридала, жаліючи себе. Плакала довго, аж поки не виплакала всі сльози. А коли втомилася плакати, то відчула, нібито їй полегшало.

  Настка вкрила ноги господині принесеною ковдрою з білячого хутра. Гальшці потеплішало, навіть стало трохи затишно. До того ж, мірне коливання візка приспало її.

  - Яке нещастя, панно, – бідкалася Настка. – Що тепер з нами станеться?

  Це були майже Гальшчині слова та почуття. Але дивно: варто було почути їх з вуст покоївки, як дівчина зрозуміла, що їй не личить поводити себе так, по-жалюгідному, плачучи і жаліючись на долю. Вона – княгиня і спадкоємиця князів, має уособлювати гордість та гідність.