Частина 30

Вони йшли підземним ходом, крадучись і прислуховуючись до звуків. Один по одному – як гусенята за гускою. Для кращого захисту Василь поділив гайдуків на пари. Кожен перший тримав запалений смолоскип, кожен другий мав наготові зброю. Коли підійшли до колодязя, Василь дав знак зупинитися. Прислухався. Було тихо, тільки пищали сполохані кажани. Мотузяна драбина погойдувалася перед очима, підвішена дбайливими руками Петруся. Але то могла бути й пастка.

Дмитро, якого підганяло нетерпіння, вчепився за драбину і хотів вже дертися догори. Але Василь відсторонив його і підкликав четвірку гайдуків, найкремезніших та найспритніших. Пошепки звелів їм лізти по драбині, а коли опиняться наверху – стати біля виходу та вартувати, щоб ніхто не напав зненацька. Лише впевнившись, що драбина надійна, а гайдуки захистять тих, хто полізе за ними, Василь дозволив лізти Дмитрові.

Нарешті усі вибралися з колодязя і опинилися у замковому підземеллі. Далі все відбувалося як у сні – швидко і нечутно. Василь добре знав рідний замок: кількість оборонців, їх озброєння та місця, які вони займали на мурах та вежі. Йому було неважко спланувати напад. Через півгодини охоронці вже були обеззброєні, зв’язані та виведені у двір. І все це було зроблено так несподівано, що княгиня Беата, ледь стривожена, питалася у пана Петруся, що там за гомін вчинили хлопи у дворі, а Василь та Дмитро вже прямували до її зали.

Князь Василь чоботом відчинив двері. Беата здригнулася від переляку і виронила вишивання. Пан Петрусь, що саме схилився перед її стільцем, відступив назад. Він розумів, що відбувається. І виправдовував себе тим, що вчинок його піде на користь роду Острозьких. Але йому було б соромно, якби княгиня дізналася б про те, що гайдуки князя Василя пробралися у замок завдяки його, Петрусевій, допомозі. Тому він, задкуючи, відійшов до  стіни і постарався злитися з фігурами, витканими на гобелені.

• Що це означає?! – вигукнула княгиня, підводячись зі стільця. – Хто дозволив вам, брате, вриватися до мого житла? Адже я заборонила пускати вас до замку. Вас і вашого безсоромного друга, пана Сангушка!

Обличчя обуреної жінки запалало гнівним рум’янцем і стало схоже на лик Горгони Медузи. Здавалося, ще трохи – і її коси, заплетені на потилиці, піднімуться навколо голови і заворушаться, наче чорні отруйні зміюки.

• А яке право ви мали заборонити мені заходити в замок, у якому я народився? Замок, який століттями належав моїм предкам в той час, як ваші продавали пироги на вулицях Тельниць!
• Право, яке надав мені князь Ілля, мій вінчаний чоловік!
• Мій брат!
• Мій чоловік! – виразно, майже по складах повторила Беата. – Тепер цей замок належить моїй доньці. А я – її опікунша.
• Я теж опікун. Не забувайте! Чому ви не порадилися зі мною і відмовили Сангушку, коли він посватався до Гальшки?
• Не просто відмовили, а підступно відмовили, – довернув Дмитро. – Спочатку дали згоду, окрилили надією... А потім, коли я вже готувався до весілля, прислали листа з відмовою. Та ще й заборонили мені приїжджати до замку. Чому ви змінили думку? Що ви сказали панні Єлизаветі? Чому вона перестала відповідати на мої листи?
• Сказала їй, що ви не гідні бути її чоловіком, та й годі! А причина відмови проста – король не погодився на шлюб. Може, ви й до короля вдеретеся так нагло, як до мене?
• Не вірю я, щоб король відмовив, – засумнівався Василь. – Він завжди був прихильним до роду Сангушків, як і до нашого. Здається мені, що ця відмова – ваша хитрість. Як тоді, коли ви обдурили мене з хрестинами Гальшки, а потім ще й втекли до Кракова, щоб оскаржити заповіт Іллі.

Беата зміряла Василя та Дмитра недобрим поглядом.

• Відмова, дійсно, йде від короля, – підтвердила вона. – Але я дізналася про негідну поведінку князя Сангушка і цілком погоджуюсь з його королівською милістю. Цей шлюб не відбудеться.

Тремтячими пальцями вона підхопила оксамитову спідницю і спробувала проскочити повз Василя, щоб вибігти з зали. Але Василь перегородив Беаті дорогу і схопив за руку.

• Цей шлюб відбудеться! Зараз! – вигукнув він.

Беату охопила паніка. Вона заметушилася, але так і не спромоглася вирватися з міцних Василевих рук. До такого ставлення вона, найясніша княгиня Острозька, не звикла.

• Відпустіть мене! – зажадала вона. – Як вам не соромно так поводитися з жінкою?

Але варто було Беаті подивитися у зле лице Василя, як вона здогадалася: на лицарську поведінку годі й сподіватися.

• Ми не на танцях у королівському замку, – недобрим голосом зауважив він. – Зараз вирішується доля мого роду, а тому я не дозволю, щоб ви скористалися з вашої слабкої статі для того, щоб знову обдурити мене.

Беата повернулася до Дмитра, але і у нього не знайшла співчуття. Воно й зрозуміло: хіба можна чекати захисту від того, кого смертельно образила?  Обличчя Сангушка було бліде й зосереджене. У цю хвилину він ненавидів княгиню за те, що замість чесного одруження мав вдаватися до злочинного нападу. Їй залишалася остання надія – на пана Петруся. Звідки їй було знати, що економ, якому Беата довіряла, стояв на боці князя Василя, бо саме у ньому бачив честь, славу і подовження роду Острозьких.

Втім, Василь не хотів, щоб старого слугу вважали зрадником. Коли розгублений погляд Беати звернувся до Петруся, Василь випередив жінку.

• Пане Петрусь, – звелів він. – Йдіть до церкви і накажіть панотцю, щоб готував все необхідне до вінчання.
• Пане Петрусь! – вигукнула Беата. – Якщо ви хоч крок зробите, я сприйму це, як образу.