Частина 29

  Листопадовий вітер ганяв по землі побуріле листя. Покручені гілки в’язів, наче намальовані чорною фарбою, виділялися на тлі неба, сірого та холодного. По дорозі на Острог їхали вершники, озброєні шаблями та пістолями. А очолювали загін двоє. Обидва в червоних жупанах з дорогоцінними гудзиками, у киреях, підбитих ведмежим хутром, та шапках з орлиним пір’ям – княжий одяг, по якому кожен здалеку міг признати вельможних князів. То Василь Костянтин Острозький та Дмитро Сангушко  вели своїх гайдуків до Острозького замку, щоб примусити Беату віддати Гальшку за Дмитра.

  Вершники зупинилися біля замкових воріт. Вони були зачинені, а міст завбачливо підведений. Охоронці на мурах підозріло дивилися на непроханих гостей. І ніхто не побіг доповідати княгині. Василь зіскочив з коня і звелів гайдукові засурмити, щоб сповістити про себе.

  - Відчиніть ворота його милості князю Василю Острозькому! – оголосив гайдук, коли звук сурми розсипався багаторазовою луною між кам’яними мурами.

  - Не звелено! – гукнули з висоти.

  - Як то – не звелено?! – розлютився Василь. – Ах ви, поганці! Хіба не впізнали сина і брата своїх покійних володарів?! Відчиняйте ворота!

  - Пані княгиня наказала нікого не впускати. Навіть вашу милість, якщо ви приїдете з князем Сангушком. Бо пану Сангушку заборонено вступати в замок. Так сказала княгиня.

  Дмитро побілів від образи. Він теж спішився, підійшов до Василя і, поклавши долоню на ефес шаблі, запитав:

  - Що будемо робити?

  - Те, що задумали. Війна так війна, – хрипко промовив Василь.

  - Війна так війна, – повторив Дмитро.

  Сангушко змахнув рукою і гайдуки повитягали з-за поясів пістолі – нову зброю, яку недавно стали завозити з німецьких країн. У відповідь замкові мури наїжачилися десятками луків зі зведеними стрілами. Зверху залунав регіт. Захисникам замку нова зброя здавалася занадто повільною. Перш ніж прицілитися тими пістолями, потрібно було запалити порох. А поки ворог марудиться з вогнем, кременем та порохом, про який завжди треба дбати, щоб він залишався сухим, добре завченим рухом звести на нього стрілу – що може бути легшим?

  - Повертаємось додому! – гучно заволав князь Василь.

  - Ні, я цього так не полишу, – не погодився Дмитро. – Ми повинні взяти замок приступом. Відступити зараз – це безчестя. Серед нащадків князя Гедиміна нема ні безчесних, ні боягузів!

  - Вір мені. Найкращі перемоги здобуваються за допомогою хитрощів.

  Це Василь промовив тихо, щоб тільки Дмитро почув його. А вголос вигукнув:

  - Заховайте зброю!

   Княжі гайдуки з незмінним виразом облич поховали пістолі за широкими поясами. Охоронці на мурах теж опустили луки, але все ще тримали стріли на тятивах – на всяк випадок. Їм князь Василь гукнув:

  - Передавайте вітання пані княгині. Це, мабуть, якесь непорозуміння. Я напишу її милості листа з проханням про пояснення.

  Василь скочив у сідло і наказав відступати. Через кілька хвилин вершники від’їхали від замку на безпечну відстань.

  - Що це означає? – незадоволено запитав Дмитро. Його лице розчервонілося, як завжди, коли він був роздратований.

  - А те, що я знаю мій замок краще, ніж ті дурні. І на війні розуміюся так, як Беаті і не снилося. Поки охоронці стовбичитимуть на мурах, видивляючись, чи не збираємося ми повернутися і напасти на замок зненацька, ми проберемося всередину через підземний хід, – загадково посміхнувся Василь.

  Дмитро видав радісний вигук. За останні дні він стільки разів переходив від розпачу до надії, що навіть дивувався, чому й досі не зшаленів.

  - Де той хід? – нетерпляче запитав він у Василя.

  - У лісі, – батогом вказав князь Острозький.

  - Чи зможемо ми без перешкод дістатися до замку?

  - Звісно. Є у мене в замку вірна людина. Галас, що ми зчинили біля брами, послужив йому знаком. Зараз він, напевне, чіпляє мотузяну драбину, щоб ми могли дістатися через колодязь до замкових підземель.

  - Чи можна довіряти твоїй людині?

  - Авжеж! Це пан Петрусь. Я виріс на його руках. Він завжди вірно служив нашій сім’ї.

  - Пан Петрусь – це економ? Такий сірий та сивий чоловік з виправкою воїна? – пригадав Дмитро.

  - Він самий.

  - І він погодився зрадити княгиню Беату? – здивувався Сангушко.

  - Це не зрада. Він клявся служити князям Острозьким, а Беата, легковажна чужинка, дбає про свої забаганки більше, ніж про славу нашого роду. Коли я пояснив Петрусю, що думаю видати Гальшку за православного магната, то він зрадів і сам запропонував мені підтримку. Ймовірність отримати у господарі католика-чужинця лякає нашого вірного слугу.

  - То добре, – погодився Дмитро. – Коли я одружуся, то щедро нагороджу старого.

  - Цей старий ще твоїх синів виростить, як колись виростив мене та Іллю, – посміхнувся Василь. – Він міцний, як дуб. А зараз тихо. Ми вже близько. Справжнє завоювання замку починається.