Частина 28

   Дмитро Сангушко не чекав відмови. Він був впевнений, що весілля з Гальшкою владналося раз і назавжди.

  Листа від Беати йому принесли у замок на Дубні, де Дмитро гостював у Василя Острозького. Друзі-князі сиділи у просторій залі, де на стінах висіли княжі парсуни, старовинні ікони, гобелени, голови оленів і кабанів, княжі герби, хоругви, шаблі, мечі та самопали. Князь Василь наказав впустити до зали своїх улюблених хортів і підгодовував їх м’ясом. Княгиня Зоня, коли бачила таке, зазвичай дратувалася. Бо хорти дряпали кігтями дубові меблі і рвали дорогі килими. Але Василю його собаки були такими ж цінними, як і речі попсовані ними.

  Гайдук передав князю Сангушку листа і вийшов. Василь здогадався по печатці, що послання надіслане з Острога, і приклав зусилля, щоб приховати цікавість. Зробив вигляд, начебто його увагу привернули собаки, які трусили вигнутими хвостами і терлися об жовті чоботи хазяїна.

  Дмитро розгорнув сувій, з якого звисала червона печатка з гербом Острозьких. Прочитав, пополотнів, гірко скривився і вилаявся.

  - Що трапилося? – князь Василь відволікся від хорта, якого навчав робити стійку і уважно подивився на товариша.

  - Мені відмовили! – обурено відповів князь Дмитро.

  - Хто? Невже Гальшка?

  - Лист написаний від імені княгині Беати. Вона сповіщає, що король не погодився на шлюб.

  - От халепа! – вилаявся Василь. – Хіба король щось має проти тебе?

  - Його милість завжди був прихильним до мене, – заперечив Дмитро.

  - Знаєш, що я думаю? Що насправді це – хитрість Беати! Це вона склала листа так, щоб король не погодився. Мабуть, має на думці іншого нареченого! Або ще гірше – вдала, начебто написала королю, а насправді просто вичекала час, а потім відмовила тобі нібито від королівського імені. Гріх таке казати про братову вдову, але пані Беата – зміюка, здатна на все.

  - А Гальшка? Адже це її доля вирішується – її слово і повинно важити! – у розпачі вигукнув Дмитро.

  - Коли це в нас таке було? Усе вирішують батьки або опікуни. А у дівчат питаються хіба що для очищення сумління. Навіть селянки в наших краях мають більше прав, аніж шляхтянки. Адже вони можуть відмовити нелюбому, підносячи йому при сватанні гарбуза. А вихована панна не може дозволити собі таке неподобство.

  - Цей лист... – Дмитро потрусив папером, – як гарбуз, кинутий у моє обличчя!

  Князь Василь спробував заспокоїти друга:

  - Та який там гарбуз? Це не гарбуз, це хіба що невеличке яблучко. З’їси та й не подавишся. Цю справу ми так не полишимо! Повернемо гарбуза пихатій пані Беаті! Та так, що вона пожалкує, що відмовила такому славетному лицарю як ти!

  - Полиш, – Дмитро вже встиг одуматися. – Погрожувати жінці – не гідно воїна і шляхтича. До того ж, поголос піде по всій країні...

  - Е ні! – заперечив Василь. – Це справа честі.

  - Пані Беата, як матір, має право відмовити. У князівни стільки залицяльників, що просто неможливо дати згоду усім, – зітхнув закоханий.

  А дядько, якому почуття не затьмарили розуму, відповів:

  - Немає у Беати права вирішувати долю володінь, що cпоконвіку належали князям Острозьким. Хто вона така? Польська зайда, до того ж – сумнівного походження. Беатина мати була міщанкою, яка піднялася до шляхетства через ліжко короля. Про це всі знають. А щодо Гальшки... Перш ніж вирішувати долю дівчини, Беаті слід було б порадитися зі мною. Я теж опікун. І я вважаю, що кращого нареченого для Гальшки годі й шукати.

  - Нехай Господь почує твої слова!

  - Непогано було б дізнатися, чого бажає Гальшка. Хоча б для того, щоб не вподоблятися Беаті, – спало на думку Василеві. – Хочеш, я при зустрічі спитаю, як вона до тебе ставиться?

  Дмитро замріяно посміхнувся:

  - Хіба вона відповість? Засоромиться! Дівча невинне, полохливе як пташка.

  - Це ти невинний та недосвідчений. Жінок не знаєш, – зареготав Василь. – Дівки соромляться не тому, що сором’язливі, а тому, що звичай так велить. А насправді під тими ніжними посмішками такі пристрасті вирують! Вір мені. А їм не вір! Навіть найкращі з них такі хитрющі!

  - Я знаю про почуття князівни.

  - Та невже? Звідки?

  - Сталося дещо у лісі, на ловах... Ми зустрілися подалі від усіх, в кущах ожини. І коли я поцілував князівну, вона затремтіла у моїх обіймах.

  - Що ти кажеш?! – обурено заревів Василь, так, що хорти полякалися і зі скавчанням поховалися під стіл. – Ти затягнув доньку мого брата у кущі, щоб цілуватися, і тепер безсоромно хвалишся?!

  - Маю найчесніші наміри і тобі це добре відомо! – теж підвищив голос Дмитро.

  Князі підхопилися зі стільців і подивилися один на одного з викликом. Іскри спалахнули в блакитних очах Василя і в чорних Дмитрових. Зненацька Василь розреготався і ляснув Дмитра по плечу:

  - Повірив? Злякався? Не турбуйся. Це був жарт. Знаєш, я радий, що у вас так добре склалося, що вже й до цілунків дійшло. Я ж не тварина безсердечна. Хоч і повинен дбати про родові володіння, але й небозі бажаю щастя. Тобі, Дмитрусь, я довіряю. Але комусь іншому таке б даремно не минуло! Я б йому, негіднику, спочатку натовк би кулаком у писок, а потім викликав на двобій, на шаблях рубатися! І неушкодженим він би від мене не утік!