Частина 27

   Сигізмунд Август прочитав листа від Беати Острозької байдуже, навіть нудьгуючи. Тільки відзначив про себе, як швидко сплинає час. Ось і мала князівна Острозька підросла до шлюбного віку. А колись він бився на лицарському турнірі з її батьком. Скільки років було їй коли померла кохана Барбара?

  Король і досі сумував за Барбарою Радзивілл. Вона була усюди: у його серці, спогадах, думках, кімнаті. Він замовив велику парсуну, на якій Барбара була зображена у весільному вбранні, у золотому уборі, з усіма своїми перлами. І тепер вона ніжно посміхалася Сигізмунду Августу зі стіни його опочивальні. Король щоранку вітався із нею, коли пробуджувався. А ввечері, вкладаючись у ліжко, дивився на її обличчя, аж поки очі самі не стулялися від утоми. Він розмовляв із Барбарою, уявляючи, що вона поруч. І сам вигадував відповіді, від яких розчулювався до сліз. На столику біля королівського ліжка лежали речі покійниці – молитовник, чітки, рукавички з тонкої шкіри, свічник, при якому вона полюбляла читати, пояс із дорогоцінного каміння, що колись огортав її стрункий стан. Король торкався тих речей, перебирав їх, роздивлявся і поринав у болісно-солодкі спогади.

  Державні справи він занедбав. Іноді до короля заходила мати і лаяла його за лінощі і небажання заводити спадкоємця корони з Катериною Австрійською. Тоді він струшував з себе нудьгу і зображав бурхливу діяльність. Начебто намагався забути тугу, поховавши її під купою державних справ. Але занадто часто траплялося таке: рука короля, що тримала документ, раптом безсило падала, а погляд захмарювався. І він вже не бачив ні своїх радників, ні чужоземних посланців, а тільки Барбару, чия  примарна постать була йому важливіша за дійсність.

  Король оточив себе людьми, які добре ставились до Барбари при її житті або після смерті. Тільки їм він довіряв, тільки до їх порад прислуховувався. Лукаш Гурка став одним з таких шляхтичів – найближчих до короля. Він був у королівському кабінеті, коли Сигізмунду Августу принесли листа від княгині Беати. Прочитавши, король сумно промовив:

  - Як швидко минає час. Здається, тільки вчора покійний князь Острозький одружувався, аж ось і його спадкоємиця вже стає до шлюбу.

  - Князівна одружується? З ким? – схопився за серце Гурка. Новина приголомшила його.

  - З князем Дмитром Сангушком. Та ти, певне, знаєш його.

  - Знаю. Як не знати? – Гурка з ненавистю пригадав, як красень Сангушко танцював з Гальшкою у залі Острозького замку.

  - Пані Беата просить мого дозволу на шлюб.

  - Але ж... – Лукаш Гурка затнувся, бо й сам злякався свого нахабства. – Ваша королівська милість може дати дозвіл, а може й не дати.

  - Можу дати, а можу й не дати, – погодився король. – Я нічого не маю проти князя Сангушка, але мені відомо, що каштелян Зборовський мріє одружити з князівною Острозькою одного зі своїх синів.

  - Тільки не Зборовський! – вигукнув Гурка. – Згадайте, як він за часів покійного короля очолював заколоти. Як хотів обмежити королівську владу. Як вимагав, щоб у магнатів забрали їх володіння, та поділили між середньою та дрібною шляхтою. Як не давав королю, вашому батькові, виїхати зі Львівського замку, доки той не погодився на усі вимоги гонорової шляхти... А тепер що виявляється? Цей незламний поборювач магнатів хоче одружити сина з магнаткою і сам у магнати пролізти?!

  - Я пам’ятаю, – посумнішав Сигізмунд Август.

  - І матінці вашій, королеві Боні, він заборонив купувати землі. І добився, щоб королів у Польщі обирали на Сеймі, начебто недостатньо народитися від попереднього короля, щоб самому стати королем. Це щастя, що ваш батько зробив так, щоб вашу милість обрали королем ще при його житті. А якби Сигізмунд Старий помер раніше? Не маю сумніву, що хитрий пан Зборовський підмовив би шляхту віддати корону і меч Болеслава Хороброго комусь іншому, а не вам!

  Король подумав, що це було б непогано. Раніше влада і корона тішили його, а тепер стали тягарем.

  - Дякую, друже, що вчасно нагадав мені про заколоти пана Зборовського. Ти – мій вірний порадник, – Сигізмунд Август поклав на плече Гурки смагляву руку з дорогоцінними перстнями. – Так ти вважаєш, що краще видати князівну за Сангушка?

  - Ні, ваша милість, не вважаю.

  - Чому? – здивувався король. – Князь Дмитро – високого походження, мій далекий родич. До того ж – хоробрий. Кілька років тому ми вшановували його за перемогу над татарами, що наскочили на Житомир, але були змушені втікати від війська Сангушка.

  - Він теж непокірний. А непокора магната ще гірше за непокору середнього шляхтича.

  - Що ж тоді робити?

  - Якби ваша королівська милість послухала мою скромну думку...

  - Кажи, я слухаю.

  - Шлюб з князівною Острозькою – то велика нагорода. Дайте її тому, хто покаже вам свою вірність.

  - Де ж знайти найвірнішого? Сам знаєш, яка наша шляхта. З гонором.

  - Він перед вами!

  - Ти?! – здивувався Сигізмунд Август.

  - Для мене це була б не тільки честь, а й превелике щастя, – зізнався Гурка.

  Він був смішний, цей познанський шляхтич. Товстий та незграбний, з рудим скуйовдженим волоссям та рідкою борідкою, що не закривала круглі рожеві щоки. Але Сигізмунд Август не був вередливою панною. Він бачив перед собою чоловіка, який завжди казав йому правду і давав розумні поради. Але не тільки за поради король цінував Гурку, а й за повагу, з якою шляхтич ставився до покійної Барбари Радзивілл. Король знав, як боляче втратити щастя. Він раптом захотів, щоб пан Гурка став щасливим, якщо вже самому королю це заборонено.