Частина 27

     Князь Дмитро Сангушко не чекав відмови. Він був впевнений, що весілля з Гальшкою владналося раз і назавжди. І навіть відписав економові, який від княжого імені вів справи у його місті Каневі, щоб починалися приготування до свят.

     Листа від княгині Беати йому принесли у замок на Дубні, де Дмитро гостював у Василя Острозького. Друзі-князі сиділи у просторій замковій залі, де на побілених стінах висіли княжі парсуни, старовинні ікони, ткані килими з чудернацькими звірами, голови впольованих оленів і кабанів, княжі герби, хоругви, шаблі, мечі та самопали. Князь Василь наказав впустити до зали своїх улюблених хортів і підгодовував їх м’ясом. Княгиня Зоня, коли бачила таке, зазвичай дратувалася. Адже хорти дряпали кігтями дубові меблі і рвали дорогі килими, що вона привезла з Кракова. Але Василю його собаки були такими ж цінними, як і речі попсовані ними.

     Гайдук передав князю Сангушку листа і вийшов. Василь, що саме розповідав про битву під Оршею, де його батько, князь Костянтин Іванович Острозький, переміг московське військо, замовк. Він здогадався по печатці, що послання надіслане з Острогу, і приклав зусилля, щоб не виявити надмірної цікавості. Зробив вигляд, начебто його увагу повністю заполонили собаки, які трусили вигнутими хвостами і терлися об жовті чоботи хазяїна.

     Дмитро з тріпотінням у серці розгорнув сувій паперу, з якого звисала червона печатка з гербом Острозьких. Прочитав, пополотнів, досадливо перекривився і вилаявся.

     - Що трапилося? – князь Василь відволікся від хорта, якого саме навчав робити стійку, і уважно подивився на товариша.

     - Мені відмовили! – обурено відповів князь Дмитро.

     - Хто? Невже Гальшка?

     - Лист написаний від імені княгині Беати. Вона сповіщає мені, що король не погодився на шлюб.

     - От халепа! – вилаявся Василь. – Хіба король щось має проти тебе?

     - Його милість завжди був прихильним до мене, – заперечив Дмитро. – Пам’ятаєш, як він привітав мене з перемогою над татарами?

     - Пам’ятаю. Знаєш, що я думаю? Що насправді це – хитрість Беати! Це вона, Євине створіння, склала листа так, щоб король не погодився. Мабуть, має на думці іншого нареченого! Або ще гірше – вдала, начебто написала королю, а насправді просто вичекала час, а потім відмовила тобі нібито від королівського імені. Гріх таке казати про братову вдову, але пані Беата і не на таке здатна.

    - А Гальшка? Адже це її доля вирішується – її слово і повинно важити! – у розпачі вигукнув Дмитро.

   - Коли це в нас таке було? – зневажливо потиснув плечима Василь. – Усе вирішують батьки або опікуни. А у дівчат питаються хіба що для очищення сумління. Навіть селянки в наших краях мають більше прав, аніж шляхтянки. Адже вони можуть відмовити нелюбому, даючи йому при сватанні гарбуза. А вихована панночка не може дозволити собі таке неподобство...

     - Цей лист... – Дмитро потрусив папером, начебто погрожував комусь. – Як гарбуз, кинутий у моє обличчя!

     Князь Василь спробував заспокоїти родича:

     - Та який там гарбуз?! – вигукнув він. – Це не гарбуз, це хіба що невеличке яблучко. З’їси та й не подавишся. Цю справу ми так не полишимо! Повернемо гарбуза пихатій пані Беаті! Та так, що вона пожалкує, що відмовила такому славетному лицарю як ти!

    - Полиш, – Дмитро вже встиг одуматися. – Не варто погрожувати жінці. Це не гідно воїна і шляхтича. До того ж, поголос піде по всьому королівстві.

    - Е ні! – заперечив Василь. – То не просто відмова, то справа честі твоєї і моєї.

    - Пані Беата, як матір, має право відмовити. У князівни стільки залицяльників, що просто неможливо дати згоду усім, – зітхнув закоханий.

     А дядько, якому почуття не затьмарили розуму, відповів:

     - Немає у Беати права вирішувати долю володінь, що cпоконвіку належали князям Острозьким. Хто вона така? Польська зайда, до того ж – сумнівного походження. Беатина матінка була міщанкою, яка піднялася до шляхетства, коли потрапила у ліжко короля. Про це всі знають. А щодо Гальшки... Перш ніж вирішувати долю дівчини, Беаті слід було б порадитися зі мною. Я теж опікун, як і вона. І я вважаю, що кращого нареченого для Гальшки годі й шукати.

     - Нехай Господь Бог почує твої слова!

     - Непогано було б дізнатися, чого бажає Гальшка. Хоча б для того, щоб не вподоблятися Беаті, – раптом спало на думку Василеві. Хочеш, я при зустрічі спитаю, як вона до тебе ставиться?

     Дмитро замріяно посміхнувся:

     - Хіба вона відповість? Засоромиться! Дівча невинне, полохливе як пташка...

      - Це ти невинний та недосвідчений. Жінок не знаєш, – зареготав Василь. – Дівки соромляться не тому, що сором’язливі, а тому, що звичай так велить. А насправді під тими ніжними посмішками такі пристрасті вирують! Вір мені. А їм не вір! Навіть найкращі з них такі хитрющі!

     - Я знаю, що відчуває до мене князівна.

     - Та невже?

     - Так, – запевнив Дмитро.

     - Звідки?

     - Сталося дещо у лісі, на ловах... Ми зустрілися подалі від усіх, в кущах ожини. І коли я поцілував князівну, вона затремтіла у моїх обіймах.

     - Що ти кажеш?! – обурено заревів Василь Острозький, так, що хорти полякалися і зі скавучанням поховалися під стільці. – Ти затягнув доньку мого брата у кущі, щоб цілуватися, і тепер безсоромно хвалишся цим?!