Частина 25

     Через кілька днів після полювання мати викликала Гальшку до себе.

     Беата сиділа коло вікна у своїй улюбленій залі, де побілені стіни були обвішані гобеленами, що вона привезла з Кракова. Вікно було велике і щедро пропускало світло. Косі сонячні промені падали на лицарську зброю – шаблі, пики і самопали, що належали Іллі Острозькому, його батьку Констянтину та іншим князям. А навпроти неї сидів Дмитро Сангушко, що не знаходив собі місця від хвилювання.

     Коли Гальшка увійшла, Беата поглянула на неї зачудовано, наче вперше бачила. Сказала:

     - Сідай ось тут, напроти мене.

     Дмитро підхопився зі стільця і вклонився дівчині. Гальшка відповіла йому чемним нахилянням голови. Їй було соромно дивитися йому в очі, після усього того, що сталося між ними у лісі.

     Відводячи погляд від князя, який не переставав дивитися на неї, Гальшка присіла на край дубового стільця. Чемно склала руки поверх колін, як її вчили. Цей дитячий, учнівський жест так не відповідав тому, що відбувалося зараз!

     Беата теж хвилювалася і не знала з чого почати. Тому почала з найголовнішого, рішуче, наче стрибнула в холодну воду.

     - Князь Дмитро Сангушко просить твоєї руки, – заявила вона.

     Гальшка приголомшливо подивилася на матір.

     - Я в цьому не винна! – промовила вона.

    - Що ти кажеш, дитя моє? У цьому ніяка дівчина не винна, але всі ми маємо пройти через це, – посміхнулася Беата. А Гальшка пригадала поцілунок у лісі, де духмяні кущі ожини приховали її та Дмитра від веселого товариства. Їй здавалося, що мати дізналася про все і тепер вважає її винною.

   Княгиня Беата насправді нічого не знала. Для неї Гальшка була ще дівчинкою. Звісно, мати вже шукала для неї нареченого, але то були непевні плани на майбутнє, яке настане колись, через декілька років, коли донька підросте принаймі років до сімнадцяти. Але раптом це майбутнє увірвалося у Острозький замок, розбиваючи розмірений спокій. І прийняло воно вигляд князя Сангушка – хвацького, стрімкого, сильного та рішучого.

   Ось і зараз князь Дмитро не втримався. Він відсунув у сторону княгиню Острозьку і постав перед Гальшкою. Він нависав над дівчиною, неначе скеля, бо був на голову вищий за неї. Проникливо зазирнув їй у очі і промовив:

     - Від вас, князівно, залежить моє майбутнє і моя доля. Не володінь ваших я шукаю і не титула, бо й сам князь, і володіння мої не менші, ніж у Острозьких. Тільки найщиріші почуття, які зродилися в той день, коли я вперше побачив вашу незрівнянну красу, спонукають мене просити вашої руки. Знайте, зі мною ви не зазнаєте горя. Я буду дбати про вас, захищатиму і любитиму вас, як Бог велить. Вирішуйте!

    Гальшка мовчала. Їй було і соромно, і лячно, і солодко від того, що Дмитро загородив її від усього світу і вона відчувала його подих і тепло його сильного тіла. Якби хоч мати не дивилася на неї так здивовано та пильно! За її відсутності Гальшка відчувала б себе вільніше і знайшла б про що поговорити з Дмитром.

     Беата теж мовчала. Від палкої промови князя Сангушка у її закам’янілому серці зворухнулися спогади про минуле кохання. Схожі слова говорив їй покійний Ілля колись давно, коли слава про її вроду лунала на все королівство. «О, Беато! Так багато вроди і чесноти!»... Як непомітно і невблаганно минає час!

     Мовчання затягнулося. Усім стало ніяково. Беата отямилась першою і прийшла на допомогу доньці. Адже вона знала, як поводитися у таких випадках, які слова казати, щоб не зв’язати себе обіцянкою, але й не відлякнути претендента.

     - Князь, певно, розуміє, що князівні треба подумати, щоб прийняти рішення? – з ласкавою посмішкою звернулася вона до Дмитра Сангушка.

     - Так, звісно, – погодився той. – Але благаю панну князівну: нехай вона не роздумує довго. Я не піду звідси, доки не отримаю відповідь.

     І Беата зрозуміла: він, дійсно, не піде. Стоятиме до кінця, як у тій недавній битві з татарами, про яку вже розповідають легенди і за яку король нагородив Сангушка Житомирським староством.

     - Добре, – поступилася вона. – Князь отримає відповідь вже сьогодні. Але зараз прошу залишити нас с донькою наодинці. Ми маємо порадитись.

     - Дякую, княгине, – вклонився він. – З вашого дозволу, я почекаю у дворі. Полюбуюся на ваших соколів.

     - Так, княже. Вони надзвичайні! – вихопилося у Гальшки. – Я так люблю дивитися, коли вони злітають у небеса!

     - Мені б хотілося злетіти разом з птахами, щоб подивитися на землю з висоти, як не дозволено простим смертним, – відповів Дмитро.

     Вони подивилися одне на одного і раптом посміхнулися, бо відчули, що порозумілися. Дмитро вклонився ще раз, спочатку княгині Беаті, а потім Гальшці. І, задоволений, вийшов із зали. Він радів, бо знав, що полишив дівчину у найкращу мить – кола вона відчула до нього приязнь і довіру. Аби тільки мати не переконала її у зворотньому!

     Беата зачекала, поки не почула, як гучний голос князя залунав в дворі. Пройшлася по залі, думаючи вголос і майже не дивлячись на доньку:

     - Що відповісти? Князь Сангушко багатий та вельможний, до того ж – вродливий. Навіть занадто вродливий. З таких виходять добрі коханці, але такі собі чоловіки, – промурмотіла вона. – Але, зважаючи на багатство та давність роду, він – один з найкращих претендентів. Ти що думаєш?