Частина 25

Даремними були сподівання Гурки. Олень не підняв на роги ні князя Сангушка, ні кого іншого. Його особисто вполював князь Василь після того, як собаки довго ганяли звіра по хащі. Ловчі здерли з оленя шкіру з рогами і врочисто піднесли князеві. Василь прийняв її, як переможець приймає ключі від міста: спітнілий та заляпаний кров’ю, але задоволений та гордий.

Оленя настромили на палю і смажили на вогнищі. Пани та пані, поки чекали на смаженину, наїдалися ковбасками та пиріжками, що княгиня Беата звеліла привезти у кошиках. Запивали вином, веселішали, ставали грайливими та лінивими, жартували, збирали квіти, відходили подалі від вогнища та губилися між дерев.

Гальшка теж втекла від матері. Їй хотілося побути наодинці. Дівчина дісталася до кущів ожини та зірвала кілька ягід, що залишили на її пальцях темно-синій сік. Вона облизала пальці і опустилася у високу траву, яка сховала її від чужих очей. Лежати у траві було затишно. Чужі голоси долинали до Гальшки начебто здалеку. А над головою пливли білі хмари і було цікаво дивитися, як вони змінюються майже непомітно.

• Панно князівно, ви дозволите мені присісти поруч з вами? – долинуло до Гальшки.

Вона рвучко підхопилася, незадоволена тим, що їй заважають. На дівчину, всміхаючись, дивився князь Дмитро Сангушко. Вона вперше побачила його очі так близько. Вони були великі і темно-карі. І у тих очах вона відбивалася, як у темній воді на дні колодязя, або як у нічному дзеркалі.

• Пан князь вільний робити, що захоче, – відповіла вона.
• Панна князівна – володарка цього лісу, – заперечив Сангушко. – Якщо ви накажете мені піти, то я послухаюся.
• Хіба я можу проганяти вас? Вас запросила сюди не я, а дядько Василь.
• Ви можете що завгодно, володарко лісу!

Гальшці сподобалося, як це прозвучало у Дмитрових вустах. Так, вона була володаркою, але це стосувалося вирубки та продажі дерева, права полювати та заборони на полювання для селян та міщан. А у вустах князя Дмитра це звучало інакше. Начебто була вона лісовою королевою, богинею з духмяними квітами у розпущеному волоссі, полохливою дріадою, усміхненою мавкою.

• Присядьте тут, на траві, якщо вам завгодно, – кивнула вона Сангушкові. – Дивно, що ви відбилися від веселого товариства і шукаєте тиші та самотності. Адже там панна Стоцька розповідає жартівливі історії, розважаючи усіх.

До Гальшки і Дмитра, дійсно, доносилися уривки жартів панни Стоцької, львівської шляхтянки, яку мати привозила на свята Острозьких у пошуках нареченого. Дівчина була весела і говірлива, і, жартуючи, стріляла очима в усіх шляхтичів, що могли потрапити у її полон. Дмитро посміхнувся, сідаючи поруч з Гальшкою і не дивлячись у бік товариства:

•  Мені принадніше мовчати поруч з вами, ніж сміятися поруч з панною Стоцькою.

Гальшці сподобалась відповідь.

• Я не зможу розважати вас так дотепно, як ота панна, – втім заперечила вона.
• Якщо ви дозволите, я буду розважати вас. І тільки вас, – запевнив Дмитро.

Вони розмовляли довго, мабуть півгодини. Дмитро помалу посувався все ближче і ближче до князівни. Відстань між ними зменшувалася, а вона начебто не помічала. А може, й помічала, але не давала взнаки.

• З вами цікаво. Цікавіше ніж з іншими панами, – призналася Гальшка.
• Ваша милість помиляється. Я не можу похвалитися ні особливим розумом, ні дотепністю. Просто панна князівна дивиться на мене іншими очима.
• Я дивлюся на вас так само, як і на інших, – заперечила вона занадто поспішно.
• Мені здається, що ні.
• Ви помиляєтесь.
• Це можна перевірити.
• Перевіряйте.
• Ви дозволите?

Гальшка не встигла відповісти, бо відчула поцілунок Дмитра на своїх устах. А його гарячі руки – навколо свого стану. У голові запаморочилося. Вона не знала, що робити: чи відштовхнути князя, чи відповісти на його пестощі. Тільки про одне вона й могла думати: це її перший поцілунок, який мав бути казковим, невимовно солодким, даруючим щастя... А він якийсь... Ніякий, чи що?.. Дівчина не відчула огиди, але й приємного почуття також не дочекалася. Просто чужі губи на її губах.

Дмитро відсторонився і допитливо зазирнув у очі дівчині.

• Я не помилився, – сказав він. – Як ви затремтіли!
• Це від сорому. А ще – від страху, – відповіла Гальшка, відводячи погляд у сторону.
• І не втекли від мене. Не вирвалися, не покликали на допомогу, – вів своє князь Сангушко.
• Я не хочу ганьби. Ні для вас, ні для мене.
• Кохання – не ганьба!
• А це кохання? – пошепки запитала вона.
• З мого боку – так, – впевнено відповів Дмитро. – А з вашого?
• Не знаю... Не питайте мене.
• Не хвилюйтеся, панно, – палко запевнив він. – Я чекатиму стільки, скільки ви побажаєте.

Серце Гальшки сповнилося вдячності. Через оті слова, що сказав Дмитро не задумуючись. І через отой пал, з яким вони були сказані. Тільки зараз, із запізненням, вона відчула усе те, що мала відчути при поцілунку: їй стало солодко і затишно. Захотілося притулитися до Дмитра, доторкнутися до його руки, відчути його подих і стукіт серця. «Невже це – він, той самий, єдиний?» – подумала вона.

• Скажіть, княже, як ви ставитеся до вина? – пригадала вона нещасного п’яничку, у якого на світанку питалася про ім’я.
• До вина? – здивувався Дмитро. – Мабуть, як античні римляни – по-філософському. Вважаю, що in vino veritas. Або, як казав князь Київський Володимир, нащадками якого ми маємо честь бути: «Русі є весілля пити, без вина не можем жити!»