Частина 24

   Даремними були сподівання Гурки. Олень не підняв на роги ні князя Сангушка, ні кого іншого. Його особисто вполював князь Василь після того, як собаки довго ганяли звіра по хащі.

  Ловчі здерли з оленя шкіру з рогами і врочисто піднесли її князеві. Василь прийняв її, як переможець приймає ключі від міста – увесь спітнілий та заляпаний кров’ю, але задоволений та гордий.

  Оленя вже настромили на палю і смажили на розведеному вогнищі. Пани та пані, поки чекали на смаженину, наїдалися ковбасками та пиріжками, що княгиня Беата звеліла привезти у кошиках. Запивали усе те вином, веселішали, становилися грайливими та лінивими, жартували, збирали квіти, відходили подалі від вогнища та губилися десь між дерев...

   Гальшка теж втекла від матері. Їй хотілося побути наодинці. Малі пташки, що ховалися у листі дубів, щебетали краще за галасливих панянок, від чиїх нескінченних пліток боліли вуха. Дівчина дісталася до кущів ожини та зірвала кілька ягідок, що залишили на її пальцях темно-синій сік. Вона облизала пальці і опустилася в духмяну траву, яка сховала її від чужих очей.

   Лежати у траві було затишно. Чужі голоси долинали до Гальшки начебто здалеку. А над головою пливли білі хмари і було цікаво дивитися, як вони майже непомітно змінюють вигляд.

   - Панно князівно, ви дозволите мені присісти поруч з вами? – долинуло до Гальшки.

   Вона рвучко підхопилася, незадоволена тим, що їй заважають. На дівчину, всміхаючись, дивився князь Дмитро Сангушко. Вона вперше побачила його очі так близько. Вони були великі і темно-карі, і нагадували м’який оксамит, з якого княгиня Беата полюбляла шити вбрання для зими та осені. І у тих очах вона відбивалася, як у темній воді на дні колодязя, або як у нічному дзеркалі.

     - Пан князь вільний робити, що захоче, – чемно відповіла вона.

     - Панна князівна – володарка цього лісу, – заперечив Сангушко. – Якщо ви накажете мені піти, то я послухаюся.

     - Хіба я можу проганяти вас? Вас запросила сюди не я, а мій дядько Василь.

     - Ви можете що завгодно, володарко лісу!

     Гальшці сподобалося, як це прозвучало у Дмитрових вустах. Так, вона була володаркою, але це стосувалося вирубки та продажі дерева, права полювати та заборони на полювання для селян та міщан. А у вустах князя Дмитра це звучало інакше. Начебто була вона лісовою королевою, богинею з духмяними квітами у розпущеному волоссі, полохливою дріадою, усміхненою мавкою... І від тих думок ставало тепло на душі.

     - Присядьте тут, на траві, якщо вам завгодно, – кивнула вона Сангушкові. – Але мені дивно, що ви відбилися від веселого товариства і шукаєте тиші та самотності. Адже там панна Стоцька розповідає жартівливі історії, розважаючи усіх.

     До Гальшки і Дмитра дійсно доносилися уривки жартів панни Стоцької, львівської шляхтянки, яку мати привозила на свята Острозьких задля пошуків нареченого. Дівчина була весела і говірлива, і, жартуючи, стріляла очима в усіх шляхтичів, що могли потрапити у її полон.

     Дмитро посміхнувся, сідаючи поруч з Гальшкою і не дивлячись у бік товариства:

     - Мені принадніше мовчати поруч з вами, ніж сміятися поруч з панною Стоцькою.

     І Гальшчине серце знову, вже вкотре, відчуло солодку біль.

     - Я не зможу розважати вас так дотепно, як ота панна, – втім заперечила вона.

     - Якщо ви дозволите, я буду розважати вас. І тільки вас, – запевнив князь Дмитро.

     Вони розмовляли довго, мабуть півгодини. Дмитро помаленьку посувався все ближче і ближче до князівни. Відстань між ними зменшувалася, а вона начебто не помічала. А може, й помічала, але не давала взнаки.

     - З вами цікаво. Цікавіше ніж з іншими панами, – завважила Гальшка.

     - Ваша милість помиляється. Я не можу похвалитися ні особливим розумом, ні дотепністю. Я такий, як і усі інші шляхтичі. Просто панна князівна дивиться на мене іншими очима.

     - Я дивлюся на вас так само, як і на інших, – заперечила вона занадто поспішно.

     - Мені здається, що ні.

     - Ви помиляєтесь.

     - Це можна перевірити.

     - Перевіряйте.

     - Ви дозволите?

     Гальшка не встигла відповісти. Несподівано вона відчула поцілунок Дмитра на своїх устах. А його гарячі руки – навколо свого стану. У голові раптом запаморочилося. Вона не знала, що робити: чи відштовхнути нахабного князя, чи відповісти на його пестощі. Тільки про одне вона й могла думати: це її перший поцілунок, який мав бути казковим, невимовно солодким, даруючим щастя... А він якийсь... Ніякий, чи що?.. Дівчина не відчула огиди, але й приємного почуття також не дочекалася. Просто чужі губи на її губах.

     Дмитро відсторонився і допитливо зазирнув у очі дівчині.

     - Я не помилився, – сказав він. – Як ви затремтіли!..

     - Це від сорому. А ще – від страху, – відповіла Гальшка, відводячи погляд у сторону.

     - І не втекли від мене. Не вирвалися, не покликали на поміч... – вів своє князь Сангушко.

     - Я не хочу ганьби. Ні для вас, ні для мене.