Частина 23

Острозький замок потопав у сіро-брунатних сутінках. Палали смолоскипи, придаючи старовинній будівлі святковий вигляд. Головна брама були відчинена, решітка підведена догори. Однаково вбрані гайдуки вишикувалися у два ряди. Гості, що вступали до замку, проходили між ними. А від вікон лунала музика.

Головні двері вежі були відчинені і чекали на гостей. Василь і Дмитро увійшли до бенкетної зали і майже осліпли від свічок та оглухли від гомону гостей. Пан Петрусь, вбраний у святковий оксамитовий жупан, зрадів, побачивши князя. Він урочисто оголосив, перекриваючи гру музик:

• Його милість князь Василь Острозький! Його милість князь Дмитро Сангушко!

Беата з Гальшкою стояли на протилежній стороні зали, оточені блискучими та гордовитими шляхтичами. Зачувши оголошення, усі з цікавістю обернулися до дверей. Василь відзначив, як насупилася Беата і як зраділа Гальшка, упізнавши дядька. Князівна з радістю підбігла б до нього, як у дитинстві, але мати так зиркнула на неї, що вона скромно опустила очі.

Подзвонюючи шаблями, Василь та Дмитро наблизилися до жінок. Поклонилися з гідністю. Беата та Гальшка, підібравши пишні спідниці кінчиками пальців, присіли у відповідь. Шляхтичі теж закивали головами у знак привітання.  Але усі вони були стривожені, підозрюючи в особі князя Сангушка нового суперника.

• Дозвольте представити вашим милостям князя Дмитра Федоровича Сангушка. Він наш родич, з Гедиміновичів, але бабка його походить з роду Острозьких. Та найголовніше – він гідний та хоробрий лицар. Я воював з ним пліч-о-пліч, а тому знаю що кажу.

Дмитро поштиво поцілував руку Беаті. Потім взяв долоню Гальшки і теж підніс до вуст. Дівчина вже звикла до таких привітань, але зараз чомусь зніяковіла.

Заграла музика. Пари ставали до танцю. То був новий танець, названий «польським». Лише недавно він прийшов у шляхетські зали з народних святкувань, облагороджений і прикрашений вишуканими рухами. У народі його називали «ходзони», бо танцюристи не стрибали і не вертілися, а просто бралися за руки і ходили, граційно присідаючи, по усьому приміщенню. Братися за руки, зустрічатися поглядами, мати можливість перекинутися словами – усе це здавалося молоді принадливим. Саме тому новий танець швидко став улюбленим на святах та бенкетах. А найголовніше – він справді був польським, а не завезеним, як інші танці, з італійських чи французських земель. Шляхтичі, що захоплювалися ідеєю сарматизму, з радістю прийняли танець, що виражав їх дух і відрізняв від сусідніх народів. Русинська і литовська знать охоче перейняла від поляків ту забаву.

• Ви дозволите запросити вас на танець, князівно? – запитав Дмитро.

Дівчина подивилася на матір. Беата опустила вії – знак, що означав дозвіл. Коли Гальшці треба було відхилити запрошення, Беата відводила погляд у сторону. Так вони домовилися.

• Так, ваша княжа милість, – відповіла вона.

Дмитро подав Гальшці руку і повів її туди, де пари ставали до танцю.

• Чи князь вміє танцювати? – спитала вона. – Це новий танець. Ще не всі його знають.
• Звісно, князівно, – запевнив він. – Я ж не тільки при війську жив, а й у Кракові та Вільні.

Дівчина заспокоїлася. У Дмитра був приємний голос. Серед гостей знаходилося чимало огидних чоловіків – товстих, як Лукаш Гурка, або зарозумілих, як Ольбрахт Ласький. А князь Сангушко сподобався їй. Було у ньому щось таке, що викликало довіру.

Вони стали першою парою – з поваги до Гальшки, на чию честь було влаштовано свято. Скоро дівчина переконалася, що Дмитро вміє танцювати. Він впевнено вів її за піднесену руку. Зупинявся і вклонявся, коли це було потрібно. Повертався обличчям до Гальшки, клав руку на шаблю – і усі танцівники повторювали його рухи, бо таке було правило польського.

Чоловіків на святі було більше ніж жінок. То були претенденти на руку князівни Острозької. Але й дівчат було чимало. Їх привозили матері, що міркували так: скільки б шляхтичів не сваталося до князівни, але одружиться вона лише з одним. Інші рано чи пізно будуть змушені шукати інших панночок. Тож треба скористатися з нагоди і вивезти неодружену дочку туди, де зібралося багато молодиків у пошуках дружини.

Поки одні розважалися, танцюючи польський, ті, кому не вистачило дівчат, стояли під стінами, дивлячись на щасливих танцюристів.

Лукаш Гурка, син покійного познанського каштеляна, не міг приховати гіркого почуття. Його роздирали ревнощі. Гальшка подобалась йому. Вона була така юна, струнка та вродлива! З очима, як зорі, волоссям, як темна ніч, та зачарованим виразом обличчя, що гладкістю нагадувало мармур. Не дівчина, а мрія. Тільки мрія ця була нездійсненою, бо князівна уникала його. Він був багатий та освічений, успадкував після батькової смерті титул графа Священної Римської Імперії, буське староство, замок у Познані, палац у Кракові, та ще безліч замків і маєтків по всьому королівству. Король Сигізмунд Август вважав Гурку розумником і прислухався до його порад. Але все це виявилося ні до чого, бо прекрасна князівна, що причарувала серце Гурки, не помічала його чеснот, а бачила тільки товсті щоки, руде скуйовджене волосся, небрите підборіддя та гладке черево.

• Пан граф слідкує за князівною? – по-зміїному прошепотів хтось у вухо Гурці. Від несподіванки він ледь не розплескав червоне вино. Він давно вже тримав у руці наповнений по самі вінця келих, але, вкрай засмучений, забув випити.