Частина 22

Беата не помилилася: женихи посипалися у Острозький замок, як перезрілі яблука з дерев. Кожен тиждень перед воротами замка з’являвся новий гість. Беата аж нетямилася від радості від кількості претендентів, а також від їх високого становища. І це був лише початок! Адже Гальшці лише у листопаді мало виповнитися п’ятнадцять.

Частим гостем у замку став пан Миколай Мелецький гербу Гриф. Цей молодий шляхтич тільки-но повернувся з подорожі по Італії та Священній Римській Імперії, де був прихильно прийнятий братом імператора, Фердинандом Австрійським. Бував він також у Англії, де став свідком того, як королева Марія почала відновлювати католицьку віру у країні, що встигла стати протестантською. Пан Мелецький обурювався жорстокістю королеви і навіть називав її кривавою, бо сам був протестантом. Ця нова віра у останні роки поширилася серед шляхти, що мала маєтки на заході Польщі.

Протестантом був ще один з претендентів – пан Лукаш Гурка, огрядний шляхтич з важким м’ясистим обличчям, що користувався прихильністю короля. Він приїхав свататися разом із братом, Анджеєм Гуркою. Як і брати Зборовські, вони сподівалися, що Гальшка вибере одного з них, а виграли б від вигідного шлюбу обидва.

Чутки про гостей, що днювали й ночували у Острозькому замку, дійшли до князя Василя. Він недавно одружився з Софією, дочкою графа Тарновського, –  блакитноокою та русявою панною, за якою увивався на коронації покійної Барбари Радзивілл. Молоде подружжя оселилося у Дубні. Перші місяці шлюбу вони провели у солодких любощах, що не могло не сказатися на княгині Софії, або Зоні, як її називали у колі сім’ї. Дуже скоро вона відчула ознаки вагітності. Побачивши, як кохана дружина розпливається наче тісто у діжці, Василь, що дотепер залюбки сидів із нею вдома, знову захотів гайнути у ліс, на лови, до грубого і веселого чоловічого товариства, і не повертатися аж до світанку.

У Василя саме гостював його родич і друг князь Дмитро Сангушко, син Федора Сангушка, брацлавського воєводи, у війську якого Василь починав військову службу. Тоді вони стали побратимами по зброї, а тепер – по чарці. Дмитро був молодшим за Василя років на п’ять чи шість. Колись Василь на прохання князя Федора вчив його битися на шаблях. А тепер без усякого прохання, бо старий князь Федір вже помер, вчив молодого князя пиячити, об’їдатися, невтомно полювати на звіра та птаха, а коли не чула княгиня Зоня, то й ділився досвідом у завоюванні жінок.

Був серпневий ранок – свіжий, сонячний та росяний. Василь і Дмитро неквапно проїздили тихими вуличками Дубна. Княжі ловчі їхали позаду, везучи усе, що потрібно для ловів. Сьогодні мали полювати на диких качок. У клітці, що стояла на возі, везли соколів. Міщани ще спали. Лише час від часу якийсь сонний чоловічок відчиняв двері, визирав на вулицю та лякливо кланявся, побачивши ясновельможних мисливців. Йому робилося соромно від того, що він, простий посполитий, ледве виліз із теплого ліжка, а князі вже на ногах.

Василь вказав батогом на похилену хату.

• У тій хаті я втратив цноту, – сказав він, підморгуючи Дмитру Сангушку. – Сталося це років п’ятнадцять тому... Так, майже п’ятнадцять. Це трапилося у ніч, коли народилася моя племінниця, а їй буде п’ятнадцять через два місяці, на день Святої Єлизавети.

Дмитро скосив очі на хатинку і посміхнувся. Йому кортіло подивитися на жінку, що жила там, але двері і обидва вікна були зачинені.

• Як її звали? Вже й не пам’ятаю... – поринув у спогади Василь. – Горпина? Чи Василина? А може, Килина?.. Саме так – Килина. Знаєш, тоді я був занадто юним і не те щоб закохався, але зачарувався тією посполитою. Зараз мені це здається дурницею. Люди нашого становища можуть закохуватися тільки у шляхетних панянок. А посполитки годяться лише для забави. Ти згоден зі мною, княже?
• Вибач, але ні, – відповів Сангушко.
• Невже? – ворухнув Василь рудуватою бровою.
• Як на мене, то селянки годяться не для забави, а для роботи. Я не бажаю, щоб мене обіймали руки, що перед тим смикали за цицьки козу чи годували свиней.
• Можна обійтися і без обіймів! – зареготав Василь.

Дмитро теж засміявся.

• До речі, це нагадало мені про братову вдову, пані Беату, – раптом посмурнішав Василь. – Чув я, що вона дає бенкети майже кожного тижня. А на тих бенкетах чоловіків більше ніж жінок. Розумієш, про що йдеться? Гальшці вже майже п’ятнадцять, ось претенденти і сполошилися.
• П’ятнадцять років – ще не час, – зауважив Дмитро.
• Через рік буде саме час. Завбачливий чоловік не стане чекати поки інший перебіжить йому дорогу. Моя племінниця – найбагатша спадкоємиця королівства Польського та князівства Литовського, ось претенденти і поспішають. Хто одружиться з нею, отримає все, чим володіли наші предки. Уявляєш що станеться, якщо Беата вибере у зяті поляка? Католика?
• Уявляю. Їх вже й так оселилося чимало в наших землях.
• Цього не можна допустити. Треба знайти для Гальшки чоловіка з наших, з православних. Я давно розмірковую про це. Навіть про жениха подумав – про мого двоюрідного брата Симеона Слуцького. Але ж хлопцю лише шістнадцятий рік! Хто знав, що Беата почне сватати Гальшку так швидко?!

За такими розмовами князі виїхали з міста і перебралися на протилежний берег Ікви. Перед ними стелилося поле, з якого вже зібрали урожай. Ловчі здійняли галас і з колючої стерні злетіли у небо качки. У них можна було стріляти з самопалів, змагаючись у влучності. А можна насилати соколів, щоб вбивали качку вправним ударом дзьоба. Тільки обох речей не можна робити водночас, щоб не пристрілити дорогоцінного сокола.