Частина 21

Гальшка повернулася додому на світанку – втомлена, але задоволена. Настка роздягла її, сонну, наче ляльку, і вклала у ліжко. Гальшка відразу поринула у сон, з якого витягла її Беата.

• Просинайся. У нас гості, – промовила вона заклопотано.

Дівчина розплющила очі та солодко потягнулася:

• Що за гості?
• Пан Марцін Зборовський, каштелян каліський.

Гальшка знову заплющила очі і повернулася на бік.

• Не знаю я ніякого пана каштеляна, – сонно пробурмотіла вона.
• Доведеться познайомитися, – відповіла мати і стягнула з Гальшки ковдру. – Він не один, а з двома синами.
• То й що з того? – Гальшка підвелася у ліжку. Вставати не хотілося, але вона зрозуміла, що мати не дозволить доспати.
• Сини молоді і вродливі. Хто тобі сподобається, той може стати твоїм нареченим.
• Матінко, що ви таке кажете?! – засоромилась Гальшка.
• Хіба я неправду кажу? Ти вже виросла. Час шукати, з ким із найшляхетніших та найвпливовіших можемо поріднитися через тебе. Матка Боска, як швидко плине час... – зітхнула Беата.
• Не хочу я виходити до панів Зборовських! – палко протестувала Гальшка. – Я їх не знаю. Про що я з ними говоритиму?
• А це вже нехай молоді Зборовські думають, як догодити тобі. Хай хоч співають, хоч стрибають перед тобою, але якщо ти виказуєш нудьгу, це означає, що вони погані кавалери.
• Раніше матінка вчила мене іншому, – зауважила дівчина.
• Забудь те, чому тебе раніше вчили. З цього дня почнеться для тебе інша, жіноча наука. Про все дізнаєшся: і про те, як стріляти очима, і про чарівні посмішки, які обіцяють, але не дають обіцяне... Давай, я допоможу тобі вдягтися, бо Настка не знає, як треба. Скажу їй, нехай навчиться у моїх покоївок, – примовляла Беата, вибираючи серед доччиного вбрання найбільш відповідну сукню. – Майже всі твої сукні – дитячі, прості та закороткі. Чому я раніше про це не подумала? – бідкалася вона.

Нарешті Беата вибрала пристойне вбрання.

• Вдягни це, – звеліла вона. – Я дам тобі моє намисто, яке тобі подобається. Тільки не загуби його, заради Господа!
• Не загублю, хай матінка не хвилюється, – запевнила Гальшка. Її подиву не було міри. Гості й справді були важливі для матері, якщо вона так переполошилася.

Коли Гальшка була готова, Беата звеліла їй повернутися, прискіпливо роздивилася з усіх боків і залишилася задоволеною. Мати й дочка вийшли у залу, де чекав Марцін Зборовський з синами Анджеєм та Марціном-молодшим.

Пан Марцін Зборовський, шляхтич гербу Яструбець, виявився високим і похмурим чоловіком з коротким рідким волоссям, що обліплювало череп, та довгою сивою бородою, що досягала до пояса. Він вдягався так, як вдягалася шляхта за часів його молодості, коли сам пан Зборовський брав участь у всіх війнах, де здобував славу, і в усіх шляхетських заколотах, де шукав вигоду. Жвавий у минулі роки, зараз він став огрядним та неповоротким, але не втратив завзяття та шалу молодості. Сусіди були свідками дивної війни, яку пан Зборовський вже багато років вів з графом Тенчиньським. Обидва шляхтичі завзято шкодили один одному: витоптували посіви, ганяли селян, грабували міста та селища, підпалювали стайні та клуні. Останнім здобутком пана Зборовського було селище з забавною назвою Чешибіси. Але граф Тенчиньський не збирався миритися зі втратою і щоденно муштрував своїх гайдуків, начебто готував їх до сутички. Зборовський підозрював, що його запеклий ворог шукає помсти, і тому завжди був насторожі.

Беата підвела Гальшку до каштеляна.

• Дозвольте представити мою дочку, князівну Ельжбету, – церемонно сказала вона.
• Для мене честь бути прийнятим у замку вашої княжої милості, – запевнив шляхтич, цілуючи руку Беати.

Потім він перевів на Гальшку прискіпливий погляд світло-блакитних очей, кольором і холодом схожих на кригу. Промовив, задоволено киваючи:

• Пенькна панна.

«Пенькна» означало «вродлива», але хвала налякала дівчину, бо вийшла з рота, що був схожий на печеру, загублену між густими вусами і довгою бородою.

Пан каштелян поцілував і її руку. То був перший такий цілунок у житті Гальшки. І виявився він дивним. Вона відчула лише лоскотання довжелезної бороди, цупкої як у цапа, і неприємно вологі губи.

• Дозвольте рекомендувати моїх синів, – проскрипів він, вказуючи на двох шляхтичів років двадцяти п’яти і двадцяти трьох, що стояли позад батька.

Брати вклонилися князівні. Їх поклони були різними, як і вони самі. Пан Анджей, молодший, був вишуканим і вродливим, з тонкими рисами обличчя і короткою доглянутою борідкою. Він вдягався за французською модою, а тому граційно підстрибнув, виставивши наперед одну ногу у шовковій панчосі.

Старший, який звався на честь батька Марціном, був прихильником сарматизма – ідеї, що все сильніше захоплювала польську і литовсько-русинську знать і полягала у тому, що шляхтичі вважали себе нащадками сарматів – стародавнього народу, який у прадавні часи жив між Віслою та Дніпром. Сарматів вже ніхто не пам’ятав. Вони розчинилися між іншими народами, полишивши лише золоті прикраси у вигляді казкових тварин, що іноді знаходили у степових курганах. А тому сарматам можна було приписати усе найкраще: честь, гідність, гордість, хоробрість, силу, допитливий розум, любов до волі, вшанування жінок та хист до війни. Як вдягалися сармати, ніхто не знав. Мабуть, як їх родичі іранці. А тому прихильники сарматизму вигадали особливий стиль: усі ці оксамитові жупани, розкішні кунтуші з рукавами, що падали до колін, дворогі шапки з хутра рисі, вовка або ведмедя, павичеві пір’я, ткані золотом пояси, та криві східні шаблі, що замінили важкі мечі та шпаги.