Частина 20

   Гальшка повернулася додому майже на світанку – втомлена, але задоволена. Настка роздягла її, сонну й безвільну, наче ляльку, і допомогла лягти у ліжко. Гальшка майже відразу поринула в сон з якого витягла її княгиня Беата, коли сонце вже підбиралося до полуденної точки.

   - Просинайся. У нас гості, – промовила вона заклопотано та невдоволено.

     Дівчинка розплющила очі та солодко потягнулася:

     - Що за гості?

     - Пан Марцін Зборовський, каштелян каліський.

     Гальшка знову заплющила очі і повернулася на бік.

     - Не знаю я ніякого пана каштеляна, – сонно пробурмотіла вона.

      - Доведеться познайомитися, – сердито відповіла мати і стягнула з Гальшки покривало. – Він не один, а з двома синами.

     - То й що з того? – спитала Гальшка, підводячись у ліжку. Вставати не хотілося, але було зрозуміло, що мати не дозволить їй доспати.

     - Сини – молоді і вродливі. Хто тобі більше сподобається, той може стати твоїм нареченим.

     - Матусю, що ти таке кажеш?! – засоромилась Гальшка.

     - Хіба я неправду кажу? Ти виросла вже. Час шукати, з ким із найшляхетніших та найвпливовіших панів можемо поріднитися через тебе. Матка Боска, як швидко плине час... – зітхнула Беата, підносячи до скронь тонкі пальці, начебто у неї раптом заболіла голова. Насправді їй стало сумно через думку, що тепер починається епоха її дочки, а її, Беатин, час минає і скоро мине назавжди. А вона ж ще молода. На гладкому вродливому обличчі майже нема зморщок. Тільки дві гіркі складки, що йдуть від носа до кутиків губ. Але вони з’явилися не стільки від віку, скільки від звички гидливо кривитися.

     - Не хочу я виходити до панів Зборовських! – гаряче протестувала Гальшка. – Я їх не знаю. Про що я з ними говоритиму?

     - А це вже нехай молоді Зборовські думають, як догодити тобі. Хай хоч співають, хоч стрибають перед тобою, але якщо ти виказуєш нудьгу, це означає, що вони погані кавалери.

     - Раніше матінка вчила мене іншому... – зауважила дівчина.

     - Забудь те, чому тебе раніше вчили. З цього дня почнеться для тебе інша, жіноча наука. Про все дізнаєшся: і про те, як стріляти очима, і про чарівні посмішки, які обіцяють, але не дають обіцяне... Давай, я допоможу тобі прибратися, бо Настка не знає, як треба. Скажу їй, нехай навчиться у моїх покоївок, – примовляла княгиня Беата, вибираючи серед доччиного вбрання найбільш відповідну сукню. – Майже всі твої сукні – дитячі, прості та закороткі. Чому я раніше про це не подумала? – бідкалася вона.

     Нарешті Беата вибрала найпристойніше вбрання.

     - Вдягни це, – звеліла вона. – Я дам тобі оте моє намисто, що тобі подобається. Тільки не загуби його, заради Господа!

     - Не загублю, хай матінка не хвилюється, – запевнила Гальшка. Її подиву не було міри. Гості й справді були важливі для матері, якщо вона так переполошилася через їх приїзд.

     Коли Гальшка нарешті була готова, мати звеліла їй повернутися, прискіпливо роздивилася з усіх боків і залишилася задоволеною.

     Мати й дочка вийшли у залу, де на них чекав Марцін Зборовський з синами Анджеєм та Марціном-молодшим.

     Пан Марцін Зборовський, шляхтич гербу Яструбець, виявився високим і похмурим чоловіком з коротким рідким волоссям, що обліплювало череп, та довгою сивою бородою, що майже досягала до пояса. Він вдягався так, як вдягалася шляхта за часів його молодості, коли сам пан Зборовський приймав участь у всіх війнах, де здобував славу, і в усіх шляхетських заколотах, так званих рокошах, де шукав вигоду. Жвавий у минулі роки, зараз він став огрядним та неповоротким, але не втратив завзяття та шалу молодості. Усі сусіди були свідками дивної війни, яку пан Зборовський вже багато років вів з графом Тенчиньським. Обидва шляхтичі завзято шкодили один одному: витоптували посіви, ганяли селян, грабували містечка та селища, підпалювали стайні та клуні. Останнім здобутком пана Марціна Зборовського було селище з забавною назвою Чешибіси. Але граф Тенчиньський не збирався миритися зі втратою і щоденно муштрував своїх гайдуків, начебто готував їх до сутички. Зборовський підозрював, що його запеклий ворог шукає помститися, і тому стривожено супив кострубаті брови.

   Беата підвела Гальшку до пана каштеляна.

   - Вітаю вашу милість. Дозвольте представити мою дочку, князівну Ельжбету.

  - Для мене честь бути прийнятим у замку вашої княжої милості, – запевнив шляхтич, цілуючи руку Беати.

     Потім він перевів на Гальшку прискіпливий погляд світло-блакитних очей, кольором і холодом схожих на кригу. Промовив, задоволено киваючи:

     - Пенькна панна.

     «Пенькна» означало «вродлива», але хвала налякала дівчину, бо вийшла з рота, що був схожий на печеру, загублену між густими вусами і бородою.

     Пан каштелян поцілував і її руку. То був перший такий цілунок у житті Гальшки. І виявився він найдивнішим. Вона відчула лише лоскотання довжелезної бороди, цупкої як у цапа, і неприємно вологі губи.

   - Дозвольте рекомендувати вам моїх синів, – проскрипів він, вказуючи на двох шляхтичів років двадцяти п'яти і двадцяти трьох, що стояли в двох кроках позад батька.