Частина 20

У наступні роки Гальшка підростала, як усі дівчата її становища. Вчилася наукам по книгам, що давали їй вчителі, та іншим, що привозив дядько Василь, дбаючи, щоб вона не забула про своє походження. Багато часу відводилось наукам для шляхетних панночок, від яких вимагалося, щоб вони вміли зграбно танцювати, співати пісень, награваючи собі на лютні, знати, кому як усміхнутися і кого як привітати.

Гальшка вже не тікала через таємний хід у ліс чи на річку. Мати дозволяла їй виїздити верхи, бо це личило вихованій панні. У вільний час князівна підіймалася на самий верх замкової вежі, милувалася краєвидом та мріяла. То було її п’ятнадцяте літо. Вона перетворилася у дівчину – струнку, вродливу та граційну. Чоловіки оберталися, щоб подивитися на неї, навіть якщо не знали, хто вона.

Гальшці подобалися народні свята. Вона виходила до міста з покоївкою Насткою у дні Різдва, коли люди вдягалися у смішні личини і ходили по засніженим вулицям, носячи на палі восьмикутну Віфлеємську зірку та співаючи колядки. Подобалась їй і Паска з фарбованими яйцями та урочистою нічною ходою. Ніч на Івана Купала, коли хлопці стрибають через вогонь, а дівчата пускають вінки на воду, щоб приворожити нареченого, чарувала її прадавнім духом, що йшов з часів, коли слов’яни поклонялися забороненим нині богам.

Коли наблизилося це чарівне, начебто християнське, а насправді поганське свято, вона попрохала Настку, щоб та взяла її з собою. Княгиню Беату довелося довго умовляти. Але, врешті-решт, вона погодилась відпустити Гальшку на гуляння, що мало відбутися на березі річки. Князівна пообіцяла не відходити ні на крок від Настки та материнських служниць. До того ж, на свято мали піти гайдуки, яким Беата наказала не спускати очей з князівни.

Гальшка вдяглася в сорочку, вишиту квітами, та спідницю, що принесла Настка. Зі стрічками у темних косах вона нічим не вирізнялася серед інших дівчат, хіба що яскравою вродою та свіжістю першої юності. Коли князівна зі служницями та перебраними у сільський одяг гайдуками підійшла до місця, до свята вже готувалися. Хлопці принесли з лісу сухих дров і склали вогнище. Чекали на захід сонця, щоб запалити вогонь. Дівчата сиділи на траві, підклавши під себе босі ноги, та плели вінки. Гальшка заслухалася піснею, що вони співали.

• Якщо хочете, князівно, ми теж сплетемо вінки, – сказала Настка.
• Хочу, – Гальшка роззирнулася у пошуках польових квітів.

Вони сіли поруч із дівочим гуртом. Дівчата посунулися, даючи місце. Деякі посміхнулися князівні, але Гальшка так і не зрозуміла, чи впізнали її. Князівнині служниці підхопили пісню. Настка набрала квітів і вправно плела вінок. Найкрасивіші квітки вона підкладала Гальшці і схилялася до неї час від часу, вказуючи, як краще плести.

• Коли вінки будуть готові, ми підемо до річки, – пояснювала вона. – Кожна дівчина пустить на воду свій вінок із запаленою свічкою посередині.
• А свічка навіщо? – спитала Гальшка.
• Так заведено, – відповіла покоївка. – Якщо свічка погасне, значить, дівчина втратить щастя і кохання. Якщо вінок потоне, то дівчина не одружиться. А якщо якийсь хлопець виловить вінок з води і надягне собі на голову, то за нього й піде хазяйка вінка.
• А якщо він попливе кудись далеко?
• Значить, і дівчина піде заміж далеко – туди, куди поплив вінок.
• Мій вінок вже готовий! – зойкнула одна дівчина.
• Мій теж! Мій теж! – залунало звідусіль.
• Допоможи мені, – захвилювалася Гальшка, чий вінок був сплетений лише наполовину.
• Не можу, панно. Кожна дівчина має сама виплести свою долю. Хіба добре буде, якщо я вплету туди мої негаразди замість вашого щастя?
• Ти впевнена, що на мене чекає щастя?
• Звісно, панно. Хіба може бути інакше? Вродливій та заможній панні і наречений судився такий же вродливий та заможний. Не сумуйте, якщо сьогодні ніхто не виловить з води ваш вінок. Все одно наші грубі хлопці не пара вашій милості.

Настка нахилилася до інших служниць із замка і зашепотіла, роблячи жахливі очі:

• А ви пильнуйте, щоб ніякий хлоп не вхопив вінка князівни! Бо з тих селюків станеться так пожартувати!

Гальшка почула. Вона усміхнулася по-жіночому лукаво і промовила:

• Серед хлопів є немало вродливих.
• Є! – зітхнула Настка. – Всі вони високі, веселі і вродливі, поки молоді. Але дуже скоро передчасно згорбляться від праці та помарніють від клопотів. Це пани виглядають хвацькими та вродливими навіть коли вони вже не молоді. Особливо ті, що мають вуса. Коли такий пан зіб’є шапку набік та покладе одну руку на шаблюку, а другою почне пощипувати вуса, то моє бідне серденько аж колотиться об ребра.
• Чи це ти не про мого дядечка Василя зітхаєш? – підозріло подивилася Гальшка на розімлілу покоївку.
• Боронь Боже, панночко! Хіба я смію думати про його княжу милість? Хто він, а хто я?!
• Це вона про пана Петруся думає, – довернула інша служниця, Маруся. – Той вже не раз намагався затягти її до комори.

Настка почервоніла густими плямами і сердито накинулася на дівку:

• Що ти кажеш таке? Бодай тобі багнюкою рота б заліпило, щоб ти й слова проти мене не промовила! Навіщо мені здався пан Петрусь? Він огидний, як кабан!
• Який же він кабан, якщо він худий і кривий, як паля? – насміхалася Маруся.
• Значить, кнур, – не здавалася Настка. – Який не може нагуляти сало, бо цілими днями бігає за свинями, висолопивши язика та розвісивши вуха! А ти, Марусько, хіба слідкуєш, кого пан Петрусь до комори тягне? Невже самій туди хочеться?
• Не кажи дурниць! Зовсім не хочеться!
• Хочеться, хочеться! Аж завидки беруть! – переможно гукала Настка. – Та тільки ніхто тебе до комори не тягне. А якщо сама полізеш, то пан Петрусь вижене тебе звідти штовханами під зад!