Частина 19

  Щастя Сигізмунда Августа і Барбари Радзивілл було недовгим. Рік потому, 8 травня 1551 року вона померла.

  Через кілька місяців після коронації Барбара почала скаржитися на слабкість та запаморочення. Повитуха помацала її живіт і заявила, що відчуває невеличку припухлість. Але у погляді баби читалася невпевненість. Повитуха ніяк не наважувалася оголосити Барбарі про вагітність, хоча це начебто підтверджувалося памороками і припиненням жіночих справ у королеви.

   Барбара покликала вченого лікаря. Вона намагалася бути освіченою королевою, відповідно до великого розквіту наук, у який вступила Польща. Науками займалися усі – і мирські, і клірики. Ночами вони дивилися на зірки не для того, щоб зітхати про кохання, а для того, щоб обчислювати їх рух та відстань від землі. А потім, на основі обчислень, одні складали гороскопи, а інші робили неймовірні відкриття, як пан Коперник, краківський канонік, який років за сім чи вісім перед тим написав у своїй книзі, що насправді не Сонце обертається навколо Землі, а навпаки.

  Лікар оглянув королеву і на його обличчі промайнула стурбованність. Він багато разів перепитував Барбару про її відчуття, звірявся з книгами, привів декількох колег, щоб вони теж оглянули хвору. Коли зник останній сумнів, лікар попросив, щоб його прийняв король, бо говорити з Барбарою він не наважувався.

  Сигізмунд Август чекав на лікаря у великій залі з гобеленами на стінах. Сонячні промені проходили крізь напівкругле вікно. Небо за вікном було блакитне, як покривало Божої Матері, а листя на деревах вже пожовкло. Стояли останні теплі дні осені – м’які, чарівні, проникнуті світлим сумом. Король дивився у вікно, заклавши руки за спину і широко розставивши ноги, як полюбляють стояти солдати або мисливці, що звикли годинами відчувати між ногами кінський круп. Лікар шанобливо зупинився у трьох кроках від короля. Сигізмунд Август обернувся до нього і привітно запитав:

  - Як почувається королева? – король сподівався на щасливу звістку про вагітність, але дивувався, що почує її не від Барбари.

  Лікар скрушно відповів:

  - Мені боляче бути носієм сумних новин, але обов’язок змушує сказати правду.

  У Сигізмунда Августа зненацька похололо у животі.

  - Що трапилося з королевою? Вона захворіла? – спитав він.

  - Так, ваша милість. І дуже сильно.

  - Що з нею?

  - Є така страшна хвороба, від якої ні стародавні греки, ні римляни так і не знайшли лікування. Назва їй – рак, бо як рак розриває вона клешнями людину, у якій поселиться.

  - Нічого не розумію. Як міг цей рак залізти у тіло Барбари? Може, коли вона купалася у річці?

  - Ваша королівська милість, – терпляче пояснив лікар. – То не річковий рак. Так назвали хворобу, бо має схожість з раком. А насправді то – пухлина, що росте у тілі. Страшна пухлина, що вбиває.

  - Я не пошкодую золота, тільки вилікуй її! – розпачливо вигукнув король, хапаючи лікаря за плечі. Дотепер він жив весело та безтурботно, не задумуючись про хвороби з дивними назвами. Він і зараз не слухав пояснення лікаря. Тільки зрозумів, що Барбара захворіла і він може втратити її. І віддав би усю скарбницю корони, щоб врятувати кохану.

  - Я зроблю все, що залежить від мене. Але навіть Гіппократ, батько медицини, що вперше описав цю хворобу і дав їй назву, не знайшов він неї зцілення.

  - Вона... помре? – голос Сигізмунда Августа зірвався, коли він наважився промовити оте страшне слово.

  - Можливо. Ця хвороба – смертельна.

  Яскраві барви осіннього дня раптом погасли для Сигізмунда Августа. Начебто загасили свічку у його душі і все потонуло у темряві. Сірими стали синє небо і золоті дерева, сірими та холодними стали побілені стіни, потьмяніли яскраві кольорові фігури з гобеленів та картин.

  - Коли? – хрипко запитав король.

  - Через кілька місяців. Можливо, через півроку.

  - Я хочу побути один, – король махнув рукою і відійшов від лікаря. Той зрозумів і, задкуючи, потихеньку вибрався з кабінету.

  Барбарі погіршало. Вона майже не виходила з покоїв. Загадкова хвороба жінки сполошила Краків. По столиці поповзли чутки, що королева Бона, про яку всі знали, що вона так і не прийняла невістку, отруїла молоду королеву. Чутки ті пробралися і у замок на Вавелі, де завжди збиралося все найкраще і все найгірше з королівства. Навіть король дізнався про ті чутки і йому стало нестерпно гірко.

  Сигізмундові боліло, що його матір звинуватили у такому злочині. Але ще гірше ставало йому, коли він думав, що то могло бути правдою. Може, мати, дійсно, дала отруту Барбарі? Або навіть не отруту. Просто взяла і якимсь чином напустила на неї отого клятого рака. Може, чаклунством? Адже Бона – італійка. А всім відомо, що італійці краще за інших знаються на мистецтві, музиці, зірках, чаклунстві, підступних вбивствах, смачній їжі та отруті.

  Король, що й без того був ображений на матір, тепер почав уникати її. Весь вільний час він проводив біля ліжка Барбари. Прислуговував їй, подавав пиття, від якого біль ненадовго вгамовувався. Тримав за руку, коли вона корчилася від страждань. Згодом її тіло почало загнивати, але він витримав і вигляд страшних ран, і нестерпний запах, і те, що вона все частіше впадала в безпам’ятство і не признавала його. Зате коли Барбара приходила до тями, впізнавала Сигізмунда Августа, кликала по імені, усміхалася покусаними до крові вустами, він відчував гірке щастя. І розчулено думав, що Господь нагородив його коханням, яке перемагає і страждання, і саму смерть.