Частина 18

   Коронація Барбари Радзивілл відбулася у Кракові 7 травня 1550 року. Собор Святих Станіслава та Вацлава сяяв світлом тисячі свічок. Дзвонив дзвін Сигізмунд, сповіщаючи краківську шляхту та міщан про важливу подію. Коли Барбара ступила під високе склепіння собора, хор дзвінкоголосих хлопчиків заспівав Te Deum. Старовинний церковний гімн славив Господа, але цього разу славив також і її, королеву. Сповнена гордості і щастя, повільно виступала вона у проході між двома довгими рядами сидінь. І усі запрошені урочисто підводились і оберталися до неї.

  Вона виглядала блідою, але величною і вродливою. Біла сукня була щедро гаптована золотом і прикрашена перлами. Низки перлів оточували обличчя Барбари, оповивали шию, лежали на плечах і грудях, спускалися майже до стану. Стільки перлів разом ще ніхто не бачив. І майже всі вони були дарунками закоханого короля.

  - Вона схожа на поганське ідолище. Аж затверділа від золота та перлів, – незадоволено пробурмотіла Бона Сфорца на вухо княгині Беаті, що нетямилася від честі сидіти у першому ряді поруч із королевою.

  - Хіба у Вільні вміють вдягатися зі смаком? – докинула Беата.

  - Не для того я виростила сина таким гарним і досконалим, щоб він потрапив у пазурі отієї литовської кішки!

  Сигізмунд Август і справді був вродливим, і до того ж – спритним, розумним, дотепним і веселим. Він відпустив невеличку борідку, яка придавала зрілості та вишуканості його смаглявому обличчю з профілем, як у римських імператорів. Кров предків з боку матері – герцогів Міланських та королів Неаполітанських – давала знати про себе. До того ж, він носив не традиційний польський, так званий сарматський одяг, а європейський: шовкові та оксамитові колети, штани, схожі на бочки, та короткий плащ з хутряним коміром. Завдяки одягу і зовнішності він був схожий скорше на італійця, ніж на поляка, і саме тому жінки закохувались у нього до втрати розуму. Сигізмунд Август мав багато коханок, але все змінилося, коли він зустрів Барбару Радзивілл.

  За Барбару йому довелося поборотися. З матір’ю, що обзивала небажану невістку усіма лайливими словами, які вивчила за тридцять років життя у Польщі. І зі шляхтою, яка мала право затверджувати рішення короля або накладати на них вето, сказавши традиційне: «Nie pozwalam!» На сеймі, коли король заговорив про одруження з Барбарою, шляхтичі здійняли шум. Перебиваючи один одного, вони запевнювали що такий шлюб – ганьба для королівства. Не гідно короля одружуватися зі вдовою по своєму ж підданому. До того ж, шлюб таємний, а тому його законність викликає сумнів. Хто знає, що там відбулося насправді, адже свідками опівнічного вінчання були лише брати Радзивілли? Що буде з королівством, якщо наступного короля вважатимуть байстрюком?

  Поки шляхтичі вигукували образливі слова прямо в обличчя королю, він згадував листи Барбари, які вона надсилала зі свого замку на Дубинках. Там між cкладними і вишуканими реченнями він читав про її кохання, ніжність і вірність, хвилювання про його здоров’я, надію на зустріч. Ця згадка додала йому сили та винахідливості. Він сказав:

  - Ясновельможні панове! Якби я дав слово честі будь-якому з вас, а потім порушив би його, я повів би себе не гідно короля. Адже найбільша гідність володаря – це його чесність. Чи не так?

  - Так! Так! – загомоніла шляхта.

  - Тоді знайте, що я дав слово шляхтянці, рівній по народженню вашим матерям, дочкам і сестрам. І королівська честь не дозволяє мені порушити моє слово!

  Шляхтичі вражено замовкли. Пізніше вони намагалися знайти слова, які переконали б короля. Але Сигізмунд Август вже не слухав. Він підвівся з трону та вийшов із зали. Того ж вечора він відписав Барбарі, щоб вона якнайшвидше виїхала до Кракова. Коронація відбудеться, так вирішив король!

  І ось нарешті нагорода за приниження і образи, за рік, що вони прожили в розлуці, за неотримані і невіддані пестощі, за поцілунки, що вмерли на одиноких вустах. Барбара у біло-золотому вбранні йшла до нього. Король Сигізмунд Август чекав кохану жінку на троні, поставленому збоку від вівтаря. А поруч вже наготували другий трон, трохи нижчий, – для королеви. Барбара, не відводячи очей від короля, стала на коліна. Для цього випадку перед троном поклали червону подушку. Хлопчики, вдягнені у білі мережані стихарі, співали, наче янголи. Їх рожеві личка, оточені русявим чи білявим волосся, теж виглядали янгольськими. У великих кадилах, що звисали зі стелі, курився ладан. Величезне розп’яття висіло над вівтарем, між двома високими вікнами. І Син Божий лагідно дивився на Барбару зверху вниз, поки єпископ Краківський вінчав її голову короною, схожою на корону Сигізмунда Августа, тільки меншою за розміром.

  А потім вони вийшли із собора, тримаючись за високо піднесені руки. Їх захоплено вітали прості люди, які, на відміну від пихатої шляхти, тішилися тим, що молодий король зробив королевою не якусь чужинку, а жінку зі своїх. І вибрав так, як усі вони вибирали собі пару: по любові.

  Гальшка теж була у соборі. Сиділа поруч з матір’ю, але не слухала образливі слова, якими Беата обмінювалася з королевою-матір’ю. Вона дивилася на Барбару Радзивілл, таку величну та щасливу, і мріяла. Того дня дівчинка впевнилася, що казки трапляються і в житті. І марилося їй, що коли виросте, то неодмінно зустріне велике і незрівнянне кохання, заради якого варто жити.