Частина 17

    Після великої пожежі 1499 року замок на Вавелі старанно відбудували. За порадою королеви Бони Сигізмунд Старий виписав з Італії майстрів, які перетворили старовинну кам’яну споруду у світлий палац з галереями в три поверхи, що оточували прямокутний двір. Колони, що підтримували галереї, були тонкі та делікатні, начебто мережива, виплетені з каменю. Але варто заглибитися у приміщення і можна було загубитися у лабірінті кімнат, переходів, провулків, капличок, залів великих та малих, які ще зберігали похмурий готичний вигляд, розбавлений оздобленнями у стилі Відродження.

   Гальшка блукала із зали в залу, розглядаючи картини, гобелени, статуї, вишукані меблі, мармурові столи, світильники, зброю на стінах, розмальовані стелі. Картини були так старанно вимальовані, що фігури на них здавалися живими. Святий Себастьян так  правдиво спливав кров’ю з прострелених ран, що хотілося перев’язати його і вилікувати. А Єва передавала Адамові таке смачне яблуко, що хотілося впитися в нього зубами. Князівна настільки підпала під чари мистецтва, що жива жінка, яка сиділа біля вікна в одній із кімнат, здалася їй майстерно виписаною парсуною.

   Жінка була струнка і вродлива. Вона граційно похилила голову на довгій тонкій шиї, як красуні з картин італійських майстрів. В очах її переплелися спокій, щастя і світлий сум. Зелена сукня була гаптована золотими квітами, а на шиї і грудях мерехтіли низки перлів. Перлів було так багато, що Гальшка мимоволі подумала, що цю парсуну слід назвати: «Пані з перлами».

   Вродлива жінка відчула, що хтось стоїть біля дверей. Вона повернула голову і побачила Гальшку. Угледівши дівчинку зі шляхетної сім’ї, невідома красуня посміхнулася їй. І Гальшка, що вже зрозуміла свою помилку, теж посміхнулася у відповідь. Вона ще не знала, що зустріла ту, про яку увесь Краків плів павутиння пліток: Барбару Радзивілл.

   Барбара була одинока у Кракові. Її оточувала стіна заздрощів та ненависті. Чужоземні королівни не викликають заздрості, бо стають королевами по праву народження. А ця була така як усі, звичайна панна, вродлива, але не найзаможніша і не найшляхетніша. Усі пам’ятали, як вона була Баською Радзивілівною, до якої весело і нахабно залицялися їх чоловіки та наречені. Тільки кохання короля піднесло її на неймовірну висоту. І це здавалося несправедливим, тому що король міг звернути увагу на будь-яку із вродливих панночок. До того ж, усі знали, що королева Бона була проти одруження сина. Майже рік Сигізмунд Август просив у матері дозволу перевезти Барбару у Краків і нарешті наважився зробити це всупереч материнській волі. Тому ніхто не наважувався зблизитися з Барбарою, яка ще не має впливу і хтозна чи матиме, щоб не накликати на себе гнів могутньої королеви Бони.

   Барбара ласкаво звернулася до Гальшки:

  - Підійдіть, панно. Ви з якого роду?

  - Єлизавета з Острозьких, – відповіла вона, наближаючись. – А пані?

  - Барбара з Радзивіллів, – посміхнулася вона. Було трохи дивно, що у Кракові знайшлась панночка, яка ще не знала її.

  - Ваша королівська милість! – захоплено вигукнула Гальшка. Вона стільки начулася про Барбару від матері. Але чомусь в’їдливі плітки, яки виходили з рота Беати, не вплинули на Гальшку. Вона наслухалася від покоївок казок про кохання, і тому уявила нову казку про те, як король зустрів на ловах красуню і палко покохав її з першого погляду.

  - Присядьте поруч, – Барбара вказала на вільне місце.

  Гальшка присіла, не відводячи очей від коханої жінки короля. Захоплення князівни лестило Барбарі. Вона спитала:

  - Ви – донька покійного князя Іллі Острозького?

  - Так, ваша милість.

  Барбара пригадала як у дитинстві батько, Юрій Радзивілл, призначив її у наречені Іллі, хоча спочатку нареченою князя була її старша сестра Анна. Але потім батько змінив думку і вирішив одружити старшу доньку з надвірним маршалком Гаштольдом, а Іллі віддати молодшу, Барбару. Ілля образився, вирішивши, що Юрій Радзивілл грається з ним, і від шлюбу відмовився. Але Анні не судилося вийти за Гаштольда, бо з нею трапилася прикра неприємність: знайшлася дитинка. Такі були дівчата з роду Радзивіллів: вродливі і палкі. І якщо закохувались – то до нестями, до втрати розуму. Отож, зі Станіславом Гаштольдом врешті-решт одружилася Барбара. Чоловіка, що був набагато старший, вона поважала, але не кохала. З ним не було так, як із Сигізмундом Августом, який завжди був присутній у її мріях і молитвах, і від думок про якого ставало солодко у грудях. І зараз Барбара раділа, що життя її склалося саме так, а не інакше. Якби вона жила не у Вільні, то не зустріла б своє казкове кохання.

  - Пані королева така вродлива! – зітхнула Гальшка.

  Барбара умлівала від щастя, коли її називали королевою. Деякі шляхтичі уникали титулувати її так, сподіваючись, що відкриються обставини, через які таємний шлюб короля буде визнаний недійсним. Їй захотілося зробити щось гарне для дівчинки, щось таке, що панна Острозька запам’ятала б назавжди.

  - Які гарні перли, такі великі і блискучі, – Гальшка з сумом пригадала материнське намисто. – І їх так багато!

  - Сигізмунд Август дарував мені низку перлів кожного разу, коли ми зустрічалися. Тому кожне з цих намист дороге мені. Я хочу носити їх усі, щоб згадувати ночі, коли місяць сяяв для нас таким самим срібним блиском.

  Гальшка зрозуміла дві речі. Перша – що кохання неймовірно прекрасне. І друга – що прості речі, доступні усім, як місячне сяйво, запах квітів, сонячне тепло або краса лісів чи гір, не менш вартісні від перлів та діамантів. Треба тільки вміти бачити їх красу.