Частина 17

     Коронація Барбари Радзивілл відбулася у Кракові 7 травня 1550 року.

    Собор Святого Станіслава та Святого Вацлава сяяв світлом тисячі свічок. Дзвонив дзвін, що називався Сигізмунд, сповіщаючи краківську шляхту та міщан про важливу подію. Коли Барбара ступила під високе і світле склепіння собору, хор дзвінкоголосих хлопчиків заспівав Te Deum. Старовинний церковний гімн славив Господа, але цього разу славив також і її, королеву. Сповнена гордості і щастя, повільно виступала вона у проході між двома довгими рядами сидінь. І усі запрошені урочисто підводились і обертали до неї обличчя.

     Вона виглядала занадто блідою, але величною і неймовірно вродливою. Біла сукня була щедро гаптована золотом і прикрашена перлами. Перли безліччю низок оточували обличчя Барбари, оповивали шию, лежали на плечах і грудях, спускалися майже до стану. Стільки перлів разом ще ніхто не бачив. І майже всі вони були дарунками закоханого короля.

     - Вона схожа на якесь поганське ідолище. Аж затверділа від золота та перлів, – незадоволено пробурмотіла королева Бона на вухо княгині Беаті, що нетямилася від честі сидіти у першому ряду поруч із королевою.

   - Хіба у Вільні знають, як вдягатися зі смаком? – докинула Беата.

   - Не для того я виростила сина таким гарним і досконалим, щоб він потрапив у пазурі отієї литовської кішки!

     Сигізмунд Август і справді був вродливим, і до того ж – спритним, розумним, дотепним і веселим. Він відпустив невеличку борідку, яка придавала зрілості та вишуканості його смаглявому обличчю з профілем, як у римських імператорів. Кров предків з боку матері – герцогів Міланських та королів Неаполітанських – давала знати про себе. До того ж, він носив не традиційний польський, так званий сарматський одяг, а європейський: шовкові та оксамитові колети, штани, схожі на бочки, та короткий плащ з хутряним коміром. Завдяки одягу і зовнішності він був схожий скорше на італійця, ніж на поляка, і саме тому жінки закохувались у нього до втрати розуму. Сигізмунд Август мав багато коханок, перелітав з квітки на квітку, наче метелик з мерехтливими крильцями. Але все змінилося, коли він зустрів Барбару Радзивілл...

     ...За Барбару йому довелося поборотися. З матір’ю, що лютувала і обзивала небажану невістку усіма лайливими словами, які вивчила за тридцять років життя у Польщі. І зі шляхтою, яка мала право затверджувати рішення короля або накладати на них вето, сказавши традиційне: «Nie pozwalam!» На сеймі, коли король заговорив про своє одруження з Барбарою, шляхтичі здійняли шум. Перебиваючи один одного, вони запевнювали що шлюб з нерівнею – ганьба для королівства. Не гідно короля одружуватися зі вдовою по свойому ж підданому. До того ж, шлюб таємний, а тому його законність викликає сумнів. Хто знає, що там відбулося насправді, адже свідками опівнічного вінчання були лише брати Радзивілли? Що буде з королівством, якщо наступного короля вважатимуть байстрюком?

     До шляхтичів приєднався архієпископ Дзежговський, який носив титул примаса – тобто найпершого серед єпископів Польші. Він сказав, що король мусить відмовитися від ганебного шлюбу. Якщо ж його королівська милість вважає ту відмову гріхом, то нехай не хвилюється. Він, архієпископ міста Гнєзно, дасть королю відпущення гріхів. Більш того: владою, що надає йому пресвята Католицька церква, він перекладе отой гріх на усіх підданих короля. Тобто, кожен у королівстві стане молити Бога за короля і спокутувати його гріхи, лиш би його королівська милість покинув Барбару.

     Поки шляхтичі вигукували образливі слова прямо в обличчя королю, він згадував листи Барбари, які вона присилала йому зі свого замку на Дубинках. Там між cкладними і вишуканими реченнями він читав про її кохання, ніжність і вірність, хвилювання про його здоров’я, надію на майбутню зустріч. Ця згадка додала йому сили та винахідливості. Він сказав:

     - Ясновельможні панове! Якби я, милістю Божою король Польський та Великий князь Литовський, дав слово честі будь-якому з вас, а потім порушив би його, я повів би себе не гідно короля. Адже найбільша гідність володаря – це його чесність і вірність. Чи не так?

     - Так! Так! – загомоніла шляхта, брязкаючи шаблями.

     - Тоді знайте, що я дав слово шляхтянці, рівній по народженню вашим матерям, дочкам і сестрам. І королівська честь не дозволяє мені порушити моє слово!

     Шляхтичі вражено замовкли. Пізніше вони ще намагалися знайти слова, які переконали б короля. Але Сигізмунд Август вже нікого й нічого не слухав. Він підвівся з трону та вийшов із зали. Того ж вечора він відписав Барбарі у замок на Дубинках, щоб вона якнайшвидше зібралася і виїхала до Кракова. Коронація відбудеться, так вирішив король!

     ...І ось, нарешті, нагорода за приниження і образи, за рік, що вони прожили в розлуці, за неотримані і невіддані пестощі, за поцілунки, що вмерли на одиноких вустах. Барбара Радзивілл у біло-золотому вбранні йшла до нього по вузькому проходу собора, пишно прикрашеного на її честь. Король Сигізмунд Август чекав кохану жінку на троні, поставленому збоку від вівтаря. А поруч вже наготували другий трон, трохи нижчий, – для королеви. Барбара, не відводячи очей від короля, опустилася на коліна. Для цього випадку перед троном поклали червону з золотом подушку. Хлопчики, вдягнені у білі мережані стихарі, співали, наче янголи. Їх рожеві личка, оточені русявим чи білявим волоссям, теж виглядали янгольськими. У великих кадилах, що звисали зі стелі, курився солодкий ладан. Величезне розп’яття висіло над вівтарем, між двома високими готичними вікнами. І Син Божий лагідно і сумно дивився на Барбару зверху вниз, поки єпископ Краковський вінчав її голову короною, схожою на корону Сигізмунда Августа, тільки меншою за розміром, як личить королеві.