Частина 16

Беата дізналася, що Гальшка якимсь чином вибралася з замка і повернулася додому через головні ворота. Але в неї не було ні часу, ні бажання покарати дочку за провину. По-перше, вона винуватила княжича Слуцького. Отой хлопчисько-пройдисвіт, певне, напоумив чемну та слухняну дівчинку втекти і податися бозна куди. Добре, що він вже має повертатися до Слуцька чи до Турова. Чи де він там живе? Бо Юрій Слуцький князював у обох містах. По-друге, Гальшка побожилася, що вони бігали на Вілію, дивитися, як рибалки плавають у човнах. Княгині і в голову не прийшло зв’язувати доччину відсутність із невідомими, що сполохали її у відьминій хатинці. По-третє, через кілька днів вони вирушали до Кракова, і княгиня більше турбувалася про те, які вбрання і коштовності треба взяти з собою.

Вони подорожували втрьох: Беата з Гальшкою у візку з княжим гербом на дверцятах, а Василь на коні. А за ними – усі ті, без кого князі Острозькі не обійшлися б: гайдуки, служники, кухарі, покоївки, Беатині дівчата та Василеві лицарі, які вже поперезакохувалися і усю дорогу обмінювалися поглядами, посмішками та жартами. Навіть музик везли із собою на всяк випадок: а що, як доведеться зупинитися у якомусь із замків і влаштувати свято місцевій шляхті?

Нарешті дібралися до Кракова. Столиця вирувала. Всі тільки і говорили про приголомшливу новину: молодий король Сигізмунд ІІ Август таємно одружився у Вільні з Барбарою Радзивілл і тепер привіз її у Краків щоб зробити королевою. Шляхта обмінювалася плітками, пригадуючи минулих коханців Барбари та її першого чоловіка, Станіслава Гаштольда. Молодь зітхала, вихваляючи її янгольску красу. Бона Сфорца лютувала. Їй не хотілося віддавати своє місце литовській хвойді, як вона називала Барбару. А Сигізмунд Август просто хотів віднайти щастя в обіймах коханої жінки після невдалого шлюбу з Єлизаветою Австрійською.

Острозькі оселилися у будинку, що колись придбав батько Іллі та Василя. Василь майже відразу зник. Зустрівся з юним Кшиштофом Тарновським, сином коронного гетьмана, та й повіявся з ним у шинок чи ще кудись. Сказав, щоб його не чекали, бо коли повернеться – не знає. Кшиштоф був ще підлітком, мав той самий вік, що й Василь Острозький у свій перший приїзд до Кракова. Але Василь вирішив подружитися з хлопцем, щоб бувати у нього вдома і поближче познайомитися з його сестрою, панною Софією. Василю вже йшов двадцять шостий рік. Час шукати дружину. Донька Яна Амора Тарновського, великого гетьмана коронного, каштеляна краківського та войницького, воєводи краківського, старости сандомирського, жидачівського та інших міст, графа Священної Римської імперії, здалася йому принадною нареченою. До того ж, панна Софія була такою свіжою, з блакитними очима та рожевим личком, що у Василя раділо серце, коли він дивився на неї.

Беата теж не захотіла сидіти вдома. Вона причепурилася і звеліла закладати коней, щоб їхати у замок на Вавелі. Походження і титул давали їй право бувати у замку без особливого запрошення, без якого звичайну шляхту і на поріг би не завжди пустили.

Королівський замок височів на зеленому пагорбі. Його світлі стіни та червонясті дахи відбивалися у синіх хвилях Вісли. А вигадливі зелені шпилі собору Святих Станіслава та Вацлава, де поховані польські королі, вражали казковою красою. У Беати защипало в очах, коли вона подумала, що це все віднині належатиме Басьці Радзивілл, покинутій Іллєвій нареченій. Раніше вона погордливо ставилася до Барбари, бо вважала себе переможницею – тією, що отримала серце Іллі Острозького, його титул і багатство. Але тепер Барбара взяла верх. Над нею і над усіма жінками королівства.

Гальшка не переймалася материними почуттями. Їй все здавалося казковим і цікавим: і небачена розкіш королівського замку, і таємнича убогість відьминої хатинки.

Королева Бона відпочивала у садку, що влаштували за її вказівками на терасі замку. У довгих дерев’яних ящиках росли різноманітні південні квіти, висаджені в землю, привезену з Італії. Коли їй доповіли, що княгиня Острозька просить дозволу побачитися з королевою, Бона погодилась. Раніше вона недолюблювала дочку чоловікової коханки, але тепер все минулося. Сигізмунд помер більше року назад, коли йому було вісімдесят років. У такому віці ревнощі вже смішні. Крім того, коханчині діти народилися ще до того, як король одружився з Боною. То не Бону, а свою першу дружину Сигізмунд зраджував з Катаржиною Тельничанкою.

Бона Сфорца постаріла, але майже не змінилася. Горде, вродливе обличчя італійки з носом та очима орлиці трохи прив’яло, та й тільки. Але знамените золоте волосся почало сивіти. Бона, відтепер вже королева-мати, більше не розпускала його хвилями по плечах, а прибирала у сітку, прикрашену перлами.

• Проходьте, – милостиво кивнула королева Беаті та Гальшці.

Бона вказала на мармурову лаву навпроти. Беата ввічливо похилила голову:

• Вітаю вашу королівську милість.

Гальшка старанно повторяла усе, що робила мати.

• Значить, оце – спадкоємиця Острозьких? – промовила королева, задумливо розглядаючи дівчинку.
• Так, ваша милість, – відповіла Беата.
• Виросте вродливою, – впевнено сказала Бона. – Які очі, які губи... Чоловіки скаженітимуть через неї. Я розуміюся на жіночій вроді, – сумно усміхнулася вона, бо її знаменита краса, краса хижого птаха, вже почала в’янути. – На цьому, та ще на квітах.
• Садок вашої королівської милості – чудовий, – зауважила Беата, зацікавлено роззираючись. – Я ніколи не бачила таких яскравих квітів! Мабуть, вони росли у Едемі.
• В Італії, княгине, в Італії! А вона таки справді – рай на землі. Квіти привезли з Неаполя. І землю для них теж. Бо у холодній польській землі такі квіти не ростуть. Якби ти бачила сад мого дідуся, короля Неаполя, де я гралася маленькою! Там росли пальми, кипариси, акації, мигдаль, цитринові та помаранчеві дерева... Як вони радували очі, коли зацвітали. Які смачні плоди давали. Я намагалася розводити тут помаранчі, але нічого не виросло. Для теплолюбних дерев замало родючої італійської землі. Їм потрібне ще й південне сонце. Під цим блідим північним світилом усе мерзне. Я теж мерзла у перші роки, доки не звикла. А яке тут море?! Холодне, чуже і колюче, як погляд, сповнений ненависті.
• Тяжко звикати до життя на чужині, – зауважила Беата.