Частина 15

  Наступного дня по обіді княгиня Беата виїхала з замку. Василь теж сів на коня і подався у місто. Симеона він навмисне полишив із Гальшкою, щоб діти подружилися.

  Як тільки княгиня від’їхала подалі, пан Петрусь пробурмотів, що треба дивитися за дівчатами, які займаються тканням, шиттям та вишиванням у світлиці на другому поверсі вежі. Мовляв, без княгині вони лінуються. Як тільки економ щез за дверима світлиці, звідти долинув жіночий сміх та жартівливі вигуки.

  - Ходімо, – сказала Гальшка Симеонові. – Нас довго ніхто не шукатиме.

  Вона привела хлопця на перший поверх, у приміщення, де складалися припаси та був колодязь. Повітря там пропахло в’яленим м’ясом, часником, цибулею та заморськими приправами, які привозили з далеких країн, де жили темношкірі люди. Ті приправи коштували стільки золота, скільки важили. Поки Гальшка запалювала каганець, Симеон зазирнув у колодязь, який виявився глибоким і пустим. Вода не плескалася навіть на дні. Симеон не стримався і гукнув у глибину:

  - Гей-гей! – і зрадів, коли луна підхопила його голос.

  - Що ти робиш?! Нас почують! – злякано прошепотіла дівчинка.

  - Вибач, я не подумав. У колодязі немає води. Це дуже дивно... – почав виправдовуватися він.

  Гальшка приклала палець до вуст, закликаючи Симеона мовчати. Прислухалася. Ніхто не йшов і вона заспокоїлася.

  - Води немає, бо так треба, – сказала вона.

  Її пояснення здалося хлопцю дивним і незрозумілим. Поведінка теж. Гальшка увійшла у сусіднє приміщення, де зберігалася зброя. І зникла там хвилини на три, які Симеону здалися вічністю. Він злякався, що Гальшка заманила його сюди, а сама втекла. Дівчиська такі підступні, їм не можна вірити. Тепер його знайдуть тут і покарають, щоб не лазив куди не слід.

  Симеон став на порозі зброярні, намагаючись роздивитися, що там усередині. Він розібрав у напівтемряві блиск шабель, бочки з порохом та купи гарматних куль. Йому кортіло увійти всередину, роздивитися зброю, помацати її, але Гальшка вже повернулася. У подолі сукні вона принесла купу мотузок. Симеон не роздивився, звідки вона виринула, і не зрозумів, навіщо їй ті мотузки.

  - Допоможи мені, – сказала вона, поклавши мотузки на підлогу.

  Тільки тепер Симеон побачив, що то була мотузяна драбина.

  - Тепер зрозумів, чому у колодязі немає води? – посміхнулася Гальшка. – Простягни руку і відшукай гаки, за які чіпляється драбина.

  Симеон слухняно помацав колодязь зсередини. Камінь був слизький і гидкий, але два товсті залізні гаки відшукалися швидко.

  - Допоможи мені причепити драбину до гаків.

  Симеон вже розумівся на лицарських справах. Його вчили не тільки скакати на коні і битися на шаблях, але і дряпатися на мури обложеного міста. Він спритно причепив драбину, скинув другий кінець у колодязь і посмикав, перевіряючи міцність.

  - Можна спускатися, – заявив він.

  - Не боїшся? – задирливо спитала Гальшка.

  - Я – ні. Мене вже вчили робити це. А ти не боїшся?

  - Не боюся. Я вже не раз спускалася.

  - Хто тебе навчив? – здивувався хлопець.

  - Сама навчилася.

  - Не вірю!

  - Зараз побачиш. Тримай каганець. Посвіти мені, поки я спускатимусь.

  Гальшка виявилася напрочуд спритною і безстрашною. Вона повисла над безоднею на драбині, що гойдалася від кожного поруху, і почала обережно спускатися. Симеон лежав на підлозі і підсвічував їй каганцем.

  - Подай мені світло, – вона простягнула руку, коли її голова майже зникла у колодязі.

  - А ти зумієш втримати? – збентежився хлопець.

  Її голос прозвучав із глибини лунко і таємничо:

  - Тут є виступи, на які можна поставити свічку.

  Він передав їй каганець і на хвилину відвернувся. А коли знову зазирнув у колодязь, то злякався: дівчинки не було.

  - Гальшко, де ти? – покликав він. І злякався майже до розпачу: чи не впала вона?!

  - Лізь за мною, не бійся, – долинув голос. – Тут близько.

  Симеон перехрестився і теж поліз у колодязь. Гальшку він побачив несподівано. Виявилося, що не потрібно спускатися на саме дно. Колодязь мав кілька відгалужень на різній висоті, і кожне служило потаємним ходом. У одному з них і чекала на нього Гальшка.

  - Сюди, – покликала вона.

  Вони опинилися у довгому переході, обкладеному цеглою. Гальшка і Симеон майже сягали головою стелі. Чоловіку середнього зросту довелося б пригнутися. Вони просунулися кроків на двадцять і опинилися перед дверима, припорошеними пилом і покритими павутинням. На дверях висів великий замок.

  - Зачинено. Що тепер? – похнюпився хлопчик.

  Гальшка з посмішкою витягла з кишені ключ. Симеон тепер був від неї у повному захваті: таких незвичайних дівчат він досі не зустрічав.

  Двері відчинилися легко. Мабуть, тому, що Гальшка вже не раз проходила тут. За дверима висіли смолоскипи. Дівчинка запалила один від каганця і передала Симеонові. Вони пішли далі, пильнуючи, щоб не впасти. Якісь темні плями ворушилися на вологих стінах і пищали.