Частина 14

  Симеон захоплено дивився на соколів. Спочатку йому не хотілося розмовляти з дівчинкою. Він думав, що вона така ж зарозуміла та пихата як інші панни, яких він знав. Хіба справжнім чоловікам, до яких юний княжич Слуцький зараховував і себе, цікаво розмовляти з дівчиськами? Про що? Про сукні, мережива та ляльок?! Хіба дівчата розуміються на зброї, конях, науках та інших речах, що насправді заслуговують уваги?!

  Подружитися з Гальшкою йому радив Василь Острозький впродовж усієї дороги від Турова, де княжив Симеонів батько, до Острога. Василь був двоюрідним братом Симеона, але зовсім дорослим – справжнім лицарем, з якого хотілося брати приклад. З поваги до Василя Симеон вирішив бути чемним з Гальшкою. А як побачив, що дівчинка цікавиться книгами і соколами, то подумав, що вона не така й дурна.

  - У мого батька теж є соколи, – похвалився він. – Я вдягаю шкіряну рукавичку, щоб привчити їх сідати мені на руку. А ти так робиш?

  - Ще ні, але робитиму з часом. Це мої соколи, а не чиїсь там, – трохи в’їдливо відповіла вона.

  Симеон не повірив. Щоб дівчинка його віку мала власних соколів?! Такого він ще не бачив.

  - Невже справді твої?

  - А чиї ж ще? Тут все моє: і замок, і поля навкруг замка, і ліси, і небо у нас над головою, і хмаринки, що пливуть по небу, – Гальшка розкинула руки, щаслива від того, що уся ця краса належала їй.

  - Не може бути, – не погодився Симеон. – Небо нічиє. Тобто, воно Боже.

  - Там, нагорі, небо, дійсно, Боже. А тут, над моїм замком, воно належить мені. А небо над твоїм замком належить тобі. Хіба тобі не хочеться володіти шматком неба?

  - Хочеться, – подумавши, погодився він.

  - А коли мої соколи злітають у небо, воно належить їм, – сказала Гальшка. І Симеон вирішив, що вона найрозумніша дівчинка з усіх, що він знав.

  - А шабля в тебе є? – запитав він.

  - Є, і не одна. Батькові шаблі висять на стіні у замковій залі. Якщо хочеш, я покажу тобі.

  - Ти вмієш битися на шаблях?

  - Ні, – знітилася дівчинка.

  - А я вмію! – похвалився Симеон, нарешті відчуваючи перевагу. – Хочеш, навчу тебе? Звісно, якщо твоя мати дозволить. Бо вас, панночок, звичайно навчають жіночим справам.

  Гальшка підсвідомо відчувала, що Симеон веде з нею змагання. І їй захотілося виграти. Але чим можна здивувати хлопця, у якого є те ж саме, що і у неї: і замок, і соколи, і коні.

  - Ти колись бачив відьмину хатинку? – раптом надумала вона.

  - Ні, ніколи, – відповів Симеон.

  Дівчинка зраділа, бо відчула у його голосі здивування і навіть переляк.

  - У моєму лісі є хатинка, де колись жила відьма. Вона давно померла, а хатинка залишилася з усіма відьомськими травами і трунками. Наші гайдуки одного дня знайшли її повішеною на дубі. Вона була страшна і при житті, а у смерті стала зовсім огидною. Очі відьми видзьобали птахи, язик почорнів і вивалився з рота, а нігті виросли довгі і гострі, наче пазурі рисі.

  Симеон вражено вирячив очі. Він уявив собі видовисько, описане Гальшкою.

  - Ти бачила її? – запитав він, тамуючи дрижаки.

  - Ні, – чесно призналася дівчинка. – Це сталося якраз перед моїм народженням. Наш економ, пан Петрусь, бачив. Він і розповів мені. А хатинку я знайшла сама.

  - Тобі дозволили самій ходити у ліс?

  - Я без дозволу. У замку є таємний хід, через який можна вибратися назовні. Тільки нікому не кажи, а то мене покарають! – застерегла вона хлопця.

  - Нікому! Клянусь Богом!

  - Добре, – заспокоїлася Гальшка. – Хочеш, я поведу тебе до відьминої хатинки?

  - Хочу.

  - Не боїшся?

  - А чого боятися? У мене є шабля. Якщо та огидна відьма до нас полізе, я їй голову відрублю!

  Насправді Симеон побоювався. Але не признаватися ж у цьому дівчинці! До того ж, якщо Гальшка бувала у відьминій хатинці і з нею нічого не сталося, значить, це безпечно. Подумавши так, він заспокоївся.

  - Ходімо, – хлопчик рішуче поклав долоню на ефес шаблі.

  - Не зараз, – хитнула вона головою. – Що, як нас покличуть до замка?

  - А коли?

  - Ви довго пробудете в Острозі?

  - Кілька днів, як сказав Василь.

  - Дядько Василь!

  - Тобі він дядько, а мені двоюрідний брат.

  - Стривай! – раптом задумалася Гальшка. – Якщо ти брат моєму дядькові, то, може, ти теж мій дядько?

  - Ні, – добре подумавши, заперечив Симеон. – Моя тітка Олександра – мати Василя, але не твого батька.

  - Добре, – заспокоїлась дівчинка. – Бо хіба можна вести дядьків до відьминої хатинки?

  - Яке щастя, що я не твій дядько. То коли ж ми підемо туди?

  - Завтра. Двічі на тиждень моя мати виїжджає верхи у супроводі гайдука. Завтра саме такий день. Матимемо досить часу, щоб збігати до лісу і повернутися.