Частина 13

  Промайнуло одинадцять років.

  Князівна Острозька підростала, милуючи очі надзвичайною вродою. Волосся її було темне і блискуче, як у матері, а очі – блакитні, як у покійного князя Іллі. Біле личко світилося, як місяць у безхмарну ніч. Княгинині покоївки щоденно вмивали дівчинку молоком.

  Вона жила між Острогом і Краковом – між двома землями, двома мовами, двома звичаями і двома вірами. Вона носила німецькі сукні, а під сукнями – тонкі полотняні сорочки з блакитними квіточками, вишиті жінками, що трудилися у замку. Мати кликала її Ельжбетою, а дядечко Василь – Єлизаветою. Втім, обидва імені вживалися нечасто, начебто були святковими. У сім’ї дівчинку звали Гальшкою – ім’ям, зменшеним від польської Ельжбети.

  Беата так і не одружилася вдруге. До неї сваталися, але вона занадто перебирала женихами. Той був недостатньо заможний, інший – недостатньо шляхетний, третій – недостатньо вродливий. А коли знаходився такий, що підходив вдові по князю Острозькому, то Беата вагалася. Як взнати напевне: він зацікавлений у ній самій чи у її багатстві? Такого як Ілля, закоханого до нестями, здатного носити її на руках, Беата більше не зустріла.

  Знову стояла весна, як тоді, коли Ілля і Беата їхали до Острога, де сподівалися прожити довге і щасливе життя разом. Тоді цвіли вишні, а зараз листячко тільки-тільки почало розривати бруньки і виходити на світ Божий. Беата, дивлячись у вікно, замилувалася отим ясно-зеленим кольором, таким ніжним і свіжим. Вона думала, що треба виписати з Кракова саме такого ясно-зеленого оксамиту. Така сукня личитиме до її темного волосся і очей. А до сукні – сорочку солом’яного кольору з золотистим мережаним комірцем. Бути найгарнішою і найпишніше вбраною стало важливим для Беати. Для цього вона жила тепер. А ще – заради дочки. Заради того, щоб виростити з неї найбагатшу і найвродливішу наречену королівства, щоб усі заздрили. А потім знайти для неї найкращого нареченого. Теж для того, щоб усі заздрили.

  - Покличте князівну, – звеліла вона.

  Чекати довелося недовго. У залу, де княгиня проводила післяобідні години, вбігла Гальшка Острозька. Вона була вдягнена в блакитну сукню, майже таку як у матері, але коротку – так, що було видно зграбні ніжки у білих панчохах і брунатних черевичках.

  - Матінка кликала мене? – дзвінко запитала дівчинка.

  - Так. Підійди.

  Беата поцілувала дівчинку у чоло, встигнувши водночас обсмикнути на ній сукенку і поправити блакитну стрічку у волоссі.

  - Яка ти розкуйовджена. Знову бігала по дворі і гралася з собаками? Я ж казала тобі, щоб ти поводилась, як князівна, чемно і велично. Ти вчилася сьогодні польській граматиці?

  - Вчилася, матінко, – запевнила Гальшка і похапцем пригладила неслухняні кучері.

  - Добре. Бо за кілька тижнів ми вирушимо до Кракова.

  - Знову? Ми ж були там недавно, у минулому році.

  - Ми їздили на поховання покійного короля і коронацію його милості Сигізмунда Августа. А тепер нас чекають на коронацію нової королеви.

  Беата презирливо скривилася: нове одруження Сигізмунда Августа вважалося занадто скандальним. Після смерті першої дружини, Єлизавети Габсбургівни, дочки Фердинанда Австрійського, короля Чехії та брата імператора Карла V, яку Август не любив і вважав бридкою, він потайки одружився з Барбарою Радзивілл, що перед тим була його коханкою. Тим сильніше Беаті хотілося побачити, які обличчя будуть у магнатів, коли король оголосить королевою просту литовську шляхтянку.

  - Можна, я вдягну на коронацію намисто з перлів? – спитала Гальшка.

  - Яке намисто? – здивувалася Беата.

  - Оте, в три разки, скріплені разом смарагдовою застібкою.

  - Моє улюблене?

  - Я думала, що воно моє, – знітилася Гальшка. – Пан Петрусь завжди каже, що тут все моє: і замок, і те, що в замку, і те, що навколо.

  - Так і є, – підтвердила Беата. Їй було неприємно усвідомлювати, що не вона володарка цих маєтків. Але вона вважала правильним, що її дочка з дитинства знає про свої права. – Пан Петрусь каже правду. Тут усе належить тобі. Але мої коштовності – тільки мої. Ти матимеш свої, коли виростеш.

  Гальшка замислилася:

  - Як це може бути?

  - А ось так. Покоївка Настка, що тебе обслуговує, належить тобі. А її одяг належить їй самій. Зрозуміла?

  - Зрозуміла, – кивнула Гальшка.

  - І це добре! Навіщо князівні Настчині брудні лахи? – пролунав від дверей сухий голос пана Петруся. Економ, як завжди цікавий до життя родини Острозьких, заглядав у залу.

  - Чого шукає пан Петрусь? – незадоволено спитала Беата.

  - Панна князівна хотіла погодувати соколів, – пояснив економ. – Так м’ясо вже готове.

  - Мої соколи! – згадала Гальшка і радісно метнулася до дверей. І раптом зупинилася, приголомшена думкою: – А вони, справді, мої?

  - Твої, – підтвердила мати.

  Гальшці захотілося, щоб і матері щось належало.

  - А кошенятко, що лежить у вас на колінах – ваше? – запитала вона.