Частина 13

  Симеон стояв поруч з Гальшкою і захоплено дивився на соколів. Спочатку йому не хотілося розмовляти з дівчинкою. Він думав, що вона така ж зарозуміла, пихата і капризна як інші панни, яких він знав. Хіба справжнім чоловікам, до яких юний княжич Слуцький зараховував і себе, цікаво розмовляти з дівчиськами? Про що?! Хіба що про сукні, мережива та оті цяцьки, що вони встромляють у вуха та чіпляють на шию? Хіба дівчата розуміються на зброї, конях, науках та інших речах, що насправді заслуговують уваги?!

  Подружитися з Гальшкою йому наполегливо радив Василь Острозький впродовж усієї дороги від Турова, де княжив Симеонів батько, до Острога. Василь був двоюрідним братом Симеона, але зовсім дорослим – справжнім лицарем, з якого хотілося брати приклад. Отож, з поваги до Василя, Симеон вирішив бути чемним з Гальшкою. А як побачив, що дівчинка цікавиться книгами і соколами, він подумав, що вона не така й дурна.

  - У мого батька теж є соколи, – похвалився він. – Я вдягаю шкіряну рукавичку, щоб привчити їх сідати мені на руку. А ти так робиш?

  - Ще ні, але робитиму з часом. Це мої соколи, а не чиїсь там, – трохи в’їдливо відповіла вона.

  Симеон не повірив. Щоб дівчинка його віку мала своїх соколів?! Такого він ще не бачив.

  - Невже справді твої?

  - А чиї ж ще? Тут все моє: і замок, і поля навкруг замка, і ліси, і небо у нас над головою, і хмаринки, що пливуть по небу, – Гальшка розкинула руки і закружляла по двору від повноти щастя. Від того, що уся ця краса належала їй.

  - Не може бути, – не погодився з нею Симеон. – Небо нічиє. Тобто, воно Боже.

  - Там, нагорі, небо, дійсно, Боже. А тут, над моїм замком, воно належить мені. А небо над твоїм замком належить тобі. Хіба тобі не хочеться володіти шматком неба?

  - Хочеться, – подумавши, погодився він.

  - А коли мої соколи злітають у небо, воно належить їм, – сказала Гальшка. І Симеон вирішив, що вона найрозумніша дівчинка з усіх, що він знав.

   - А шабля в тебе є? – запитав він.

   - Є, і не одна. Батькові шаблі висять на стіні у замковому залі. Якщо хочеш, я покажу тобі.

   - Ти вмієш битися на шаблях?

   - Ні, – знітилася дівчинка.

   - А я вмію! – похвастався Симеон, нарешті відчуваючи перевагу. – Хочеш, навчу тебе? Звісно, якщо твоя мати дозволить. Бо вас, панночок, звичайно навчають жіночим справам.

   Гальшка підсвідомо відчувала, що Симеон веде з нею якесь змагання. І їй захотілося виграти. Але чим можна здивувати хлопця, у якого є все те ж, що і у неї: і замок, і соколи, і коні...

   - А ти колись бачив відьмину хатинку? – раптом надумала вона.

   - Ні, ніколи, – відповів Симеон.

   Дівчинка зраділа, бо відчула у його голосі здивування і навіть переляк.

  - У моєму лісі є одна хатинка, де колись жила відьма. Відьма вже давно померла, а хатинка залишилася з усіма відьомськими травами і трунками. Наші гайдуки одного дня знайшли її повішеною на дубі. Вона була страшна і при житті, а у смерті стала зовсім огидною. Очі відьми видзьобали птахи, язик почорнів і вивалився з рота, а нігті виросли довгі і гострі, наче пазурі рисі.

  Симеон вражено вирячив очі. Він дуже живо уявив собі видовисько, описане Гальшкою.

   - Ти бачила її? – запитав він, ледве гамуючи дрижаки.

   - Я ні, – чесно призналася дівчинка. – Це сталося якраз перед моїм народженням. Наш економ, пан Петрусь, бачив. Він і розповів мені. А хатинку я знайшла сама.

   - Тобі дозволили самій ходити у ліс? – здивувався Симеон.

   - Я без дозволу. У замку є один таємний хід, через який можна вибратися назовні. Тільки нікому не кажи, а то мене покарають! – застерегла вона хлопця.

   - Нікому! Клянусь Господом Богом нашим!

   - Добре, – заспокоїлась Гальшка. – Хочеш, я поведу тебе до відьминої хатинки?

   - Хочу.

   - Не боїшся?

   - А чого мені боятися? У мене є шабля. Якщо та огидна відьма до нас полізе, я їй голову відрублю!

   Насправді Симеон трохи побоювався. Але не признаватися ж у цьому дівчинці. До того ж, якщо Гальшка бувала у відьминій хатинці і з нею нічого не сталося, значить, це безпечно. Подумавши так, він заспокоївся.

   - Ходімо! – рішуче сказав він, кладучи долоню на ефес шаблі.

   - Не зараз, – хитнула вона головою. – Що, як нас покличуть до замка?

   - А коли?

   - Ви довго пробудете в Острозі?

   - Кілька днів, як сказав князь Василь.

   - Дядько Василь? 

    - Це тобі він дядько, а мені -- двоюрідний брат.

   - Стривай! – раптом задумалася Гальшка. – Якщо ти брат моєму дядькові, то може, ти теж мій дядько?

   - Ні, – добре подумавши, заперечив Симеон. – Моя тітка Олександра – мати Василя, але не твого батька.

   - Добре, – заспокоїлась дівчинка. – Бо хіба можна вести дядьків до відьминої хатинки?