Частина 12

  Стояв морозний зимовий вечір, коли Василя Острозького провели у кабінет короля Сигізмунда, якого називали Старим, бо він отримав корону після братової смерті, коли мав сорок років і його волосся вже сивіло. Тепер йому було за сімдесят, але він ще зберіг гострий розум та почуття гумору. Час від часу Сигізмунда мучила подагра – хвороба старих воїнів. Зараз був саме такий день. Король сидів біля вогню – похмурий, з ногою, закутаною у вовняну тканину. Йому хотілося вина та добрячого шматка свинини з білим хлібом, а лікар дозволяв лише воду та варену курку. Келих з водою і варена курка саме стояли перед його очима на невеликому столику. Король дивився на набридлу їжу з ненавистю.

  У кабінеті було темно. Палало лише вогнище у високому каміні і свічка на столі. Кутки тонули у темряві, на стінах дрижали чудернацькі тіні від громіздких дубових меблів.

  - Ось і ти, – буркнув король, завваживши Василя. Той стояв у дверей, вагаючись: підійти чи ні.

  - Я, ваша королівська милість, – юнак похилив голову, але відразу виструнчився і прийняв позу хвацького військового: підборіддя догори, права нога виставлена вперед, рука на ефесі шаблі.

  - Схожий на батька, – задоволено посміхнувся Сигізмунд. – Покійний князь Костянтин був добрим воїном. Сподіваюся, що ти підеш його шляхом.

  - Це моя мрія і мій обов’язок, ваша королівська милість.

  Таким словам колись навчив Василя покійний Ілля. І не даремно. Королю сподобалася відповідь.

  - Підійди ближче, – звелів Сигізмунд. – Сідай, – вказав він на невисокий стілець, схожий на той, на якому лежала хвора королівська нога. Королю не подобалось, коли хтось нависав над ним при розмові. – Смерть твого брата – велике горе для нас усіх, – сказав він.

  - Дякую, ваша королівська милість, – Василь напружено чекав. Не для того ж король викликав його до Кракова, щоб висловити співчуття!

  - Вдову і сироту князя Іллі ми вирішили взяти під свій захист, – сказав Сигізмунд особливим, урочистим королівським голосом.

  - Я теж поклявся захищати їх.

  - А вдова вже поскаржилась на тебе, – блакитні очі короля пронизали юнака наче блискавкою.

  - Я не зробив нічого, що могло б викликати незадоволення, – спробував захиститися Василь.

  - Покличте княгиню Острозьку, – сказав Сигізмунд у темряву і слухняний паж тінню метнувся до виходу.

  Лише тепер, коли очі призвичаїлися до напівтемряви, Василь розгледів, що вони не одні у кімнаті. У кріслі, що стояло у кутку, сидів, схрестивши ноги і ліниво відкинувши голову на подушку, королевич Сигізмунд Август. А на підлозі біля його ніг бавився з дерев’яним коником чоловік з блідим і сумним лицем, вбраний у все червоне. То був королівський блазень Станіслав Гуска, на прізвисько Станьчик. Усі знали, що Станьчику дозволялося казати у вічі королю все те, про що інші не сміли навіть натякнути.

  Поки чекали на княгиню, король Сигізмунд, плямкаючи, доїв варену курячу ногу. Шпурнув кістку, на якій клаптями висіло недоїдене м’ясо, у куток, де сидів блазень.

  - Ваша милість сплутала гуску з собакою. Я не їм кісток, – обізвався Станьчик, натякаючи на своє прізвище Гуска.

  - А що ти їси?

  - Рибу, яку сам собі ловлю, як і пристало гусці, – відповів блазень.

  Сигізмунд розвеселився, як завжди, коли жартував зі Станьчиком:

  - Певне, твоя риба водиться у мутній воді?

  - Ах, ваша королівська милість! Увесь наш замок на Вавелі – смердяче болото, у якому жаб живе більше ніж риби!

  - А так! – розреготався король. – Чуєш, синку? Хто ще скаже мені правду про шляхту, як не вірний Станьчик? Я вже стомився кожний день бачити оті жаб’ячі обличчя.

  Василь і королевич Сигізмунд Август теж посміхнулися. Василь угледів у королівських веселощах добрий знак. Лише Станьчик залишався поважним і сумним. Блазні, які розважають королів не безглуздими стрибками, а багатозначними жартами, не сміються з власних слів, якими б дотепними вони не були.

  У кімнату увійшла Беата. Її велична темна врода нагадувала зоряну ніч. Але у жодного з чотирьох чоловіків не сколихнулося серце при її появі. Король бачив у Беаті свою таємну доньку, королевич – напівсестру, Василь – жінку, яка його обдурила, а Станьчик – легковажне створіння, спроможне продати душу заради пишного вбрання та коштовностей.

  Княгиня присіла перед королем у вітанні. Ніколи вона не називала батьком цього сивого поважного чоловіка, якого вважали помазаником Божим. Їй здавалося неможливим уявити його в обіймах матері. Адже король – це той, що сидить на троні у золотій короні, або веде військо у битву, тримаючи у руці славетний меч Щербець. Важко уявити, що наймогутнішому чоловіку королівства теж притаманні звичайні людські слабкості. Колись давно, коли Беата була малою і приходила у замок, щоб гратися з королівнами, король декілька разів погладив її по голові і назвав «дитинкою». На цьому їх близкість скінчилася. Правда, Сигізмунд пообіцяв Беатиній матері, що завжди дбатиме про її дітей. І стримав слово.

  - Нехай пані княгиня присяде і розповість про свою справу, – король вказав Беаті на стілець.

Вона присіла і розправила складки сукні з чорного оксамиту. Вбрання було темне і жалобне, але таке розкішне, що аж очі засліплювало від сріблясто-білого мережива на комірці. Беата зібралась на думці і заговорила: