Частина 11

  Наступного ранку Василь запросив до замку священника церкви Святого Георгія. А потім увійшов до братової, щоб поговорити про хрестини. Біля ліжка княгині вже сидів ксьондз, що приїхав з нею із Кракова, патер Алоїзіус. Патер чемно привітався з князем, але Василь глипнув на нього з-під насуплених брів, наче на ворога.

  - Як добре, що ви зайшли, братику, – привітала його Беата. Вона ще не вставала з ліжка, але була причесана і навіть трохи нарум’янилася. – Ми з патером Алоїзіусом саме вирішуємо про хрестини. Мені здається, що великого свята робити не треба. Тільки хрещені батьки та ще декілька найближчих родичів, щоб були за свідків.

  - Згоден з вашою милістю, – буркнув Василь. – Але не розумію, до чого тут патер.

  - Так він же хреститиме! – вигукнула княгиня.

  Василь помовчав, збираюючись з думками.

  - Мій покійний брат був православний, – промовив він, намагаючись, щоб кожне слово звучало з належною вагою. – Хіба звичай не велить, щоб дитина була хрещена у вірі свого батька? Тим паче, якщо вона успадкує усі батькові маєтки?

  Беата розгублено замовкла.

 - Я не можу зараз думати про це, – нарешті відповіла вона, стискуючи скроні тонкими пальцями. – Я ще слабка...

  Василь перевів погляд на ксьондза.

  - Так, є такий звичай, – був змушений погодитися той. – Але наскільки краще було б, коли б ми всі стали католиками. Адже католицька віра є єдиною істинною вірою, що веде свій початок від апостола Павла. А православ’я – це схизма.

  - Для нас істинна віра – це православ’я.

  - Бог вважає інакше, – впевненно сказав ксьондз. – Саме тому Православна церква зараз у занепаді, Константинополь впав у руки туркам, як покарання за помилки. А Католицька церква поширюється по всьому світі і сяє наче сонце.

  - Невже патер Алоїзіус не чув, як колишній чернець Лютор розбурхав німецькі землі? – з іронією запитав Василь. – Та так сильно, що вони відпали від папського престолу!

  Патер виправив:

  - Не Лютор, а Лютер.

  - Та хоч Лютий! Яка різниця? Головне, що він заставив Папу стрибати від злості, коли розповів усю правду про індульгенції.

  Патер Алоїзіус скривився так, наче вдавився кислим вином.

  - В одному я згоден з вашою княжою милістю, – промовив він. – Той Лютер дійсно лютує проти нашої матері церкви.

  - Мені не подобається, коли ви зі мною згодні, – буркнув Василь. – Мені простіше, коли ви кажете одне, а я інше.

  - Годі сваритися, – попросила Беата. – Залиште мене, я хочу відпочити. Хай братик не тривожиться, – якнайласкавіше звернулася вона до Василя. – Хрестини відбудуться за декілька днів, коли мені дозволять встати з ліжка.

  Василь похмуро кивнув і вийшов з Беатиної опочивальні. І даремно! Він не побачив посмішки, якою обмінялися ксьондз і княгиня.

  Через тиждень Василь відшукав Беату у великій залі, де вона у домашньому вбранні грілася коло каміна, і знову заговорив про хрестини. Беата з невинним личком заявила, що дитя вже було охрещене у католицькій вірі. Її підступність приголомшила Василя. Відкинувши церемонії, він запитав:

  - Ви охрестили князівну Острозьку в католицькій вірі? Чи зробили б ви це, якби Ілля був би живий?

  - Хіба я зробила щось погане? – здивувалась вона. – Яка різниця? Усі ми під одним хрестом ходимо. Ельжбеті буде краще католичкою. Адже православним завжди треба боротися за свої права.

  - Це несправедливо, – ображено промовив хлопець. – Ваша милість могла хоча б порадитися зі мною.

  - Згідно заповіту покійного чоловіка я – опікунша дочки. І маю право вирішувати усі питання що стосуються її добробуту.

  - Я теж опікун!

  - А ще – король і королева. І я впевнена, що їм припаде до вподоби моє рішення. А ви, братику, не забувайте, що станете опікуном, коли досягнете вісімнадцяти років. А зараз вам лише шістнадцять, і я опікуюся вами.

  - Я й без вашої опіки вправляюся! – образився Василь. – Як бачите, я зумів вас прийняти у моєму замку.

  Беата теж образилася. Їй закортіло провчити нахабного хлопчину, який проводить дні на ловах з такими ж розбишаками, як він сам. А потім, спітнілий та брудний, вривається в її кімнату і намагається заборонити їй діяти по своїй волі. Вона примружила карі очі і всміхнулася по-зміїному. Тій посмішці Беата навчилася у королеви Бони.

  - Бачу, ви тут щось будуєте? Так я можу заборонити теє будівництво!

  - Спробуйте! Як ви можете заборонити те, що дозволив Ілля?

  - Скажу, що ваші забаганки дорого коштують. Або що ваші будівничі обкрадають вас. Отже, потрібно припинити будування заради вашого ж блага.

  - Ви не зробите це! – приголомшено вигукнув Василь.

  - Не заважайте мені, бо таки зроблю.

  - Але ж я тут хазяїн! Це все належало моєму батькові.

  - Дідусеві моєї дочки, – мстиво відповіла Беата.

  Василь заходився розповідати, як багато зробив його батько для Дубна. Як побачив він років сорок тому на березі Ікви невелике село і звів біля нього оцей самий замок. Як добився від короля Сигізмунда, щоб село стало містом з усіма привілеями, що давало мешканцям Магдебурзьке право. «Село, Дубном зване, зробити містом, обсадити людьми і торги мати кожну п’ятницю, а ярмарок – кожного року на Спаса», – так було записано у королівській грамоті. Як селилися у Дубні заможні торговці та вправні ремісники, бо покійний князь Костянтин обіцяв їм захист і справедливі податки. І ось тепер убоге село перетворилося на заможне та квітуче місто з церквами та монастирями, з ярмаркою та ремісничими цехами, з господарствами княжими та людськими, і найголовніше – з кам’яними мурами для захисту мешканців від татарських набігів.