Частина 10

  Василь сподівався, що у замку всі ще сплять. І здивувався, коли за брамою його зустрів гармидер. Покоївки тягли кудись кошики, повні брудної білизни. Хлопи доставали з колодця воду відро за відром і, розплескуючи, носили до кухні. А над усім цим височів, стоячи на ґанку, пан Петрусь, чиє пом’яте обличчя і червоні опухлі очі промовляли про безсонну ніч.

  - Швидше, ліниві кнури! – сварився він. – Вам би тільки на сіні у хліві валятися! І грійте води якнайбільше, щоб наповнити велику кадку. Пані княгиня чекає на воду, а ви баритеся, немов вас за смертю послали.

  І накинувся на служниць, що хихотіли з його слів:

  - А ви, дурні гуски, чого зуби вишкірили? Пані княгиня потребує тиші, а ви галасуєте під її вікнами!

  - Так пан Петрусь сам і галасує більше за нас усіх! – дзвінко вигукнула найзухваліша з покоївок.

  Дівчата розреготалися. Дубенські хлопці, що любили покепкувати з пана Петруся не менше за тих, що працювали у Острозькому замку, теж посміхалися.

  - Йдіть вже на річку, дурепи, а то я вас зараз хворостиною пожену, – буркнув економ. – І виперіть усі простирадла так, щоб ні цяточки не лишилося.

  - Так вода ж холодна! – відповіла ота сама зухвала. Василь мимоволі задивився на дівчину: чи вона така ж гарна, як і язиката?

  - У погребі ще холодніше. Хочеш, закрию тебе там? – пригрозив пан Петрусь.

  Покоївки сполоханно втекли, не перестаючи реготати. Економ слідкував за ними і сварився:

  - Криворукі дурепи! Дивіться, не перекиньте у багнюку кошики з княгиними простирадлами!

  - Що трапилося, Петрусю? – Василь у три молодечі стрибки зіскочив з коня і опинився коло економа.

  Той сплеснув долонями:

  - Ось нарешті і ви! Радість у нас, княже Василю Костянтиновичу! І клопоти разом з радістю. Її милість княгиня Беата тільки-тільки розродилася. Усю нічку мучилася.

  - Можу я бачити її? – запитав Василь. А сам вже майже біг до Беатиної опочивальні. Йому подумалося, що поки він насолоджувався любощами, братова вдова корчилася і стогнала від болю: платила муками за таку ж ніч, повну солодощів кохання.

  Василь нерішуче зупинився коло дверей. Огрядна повитуха, що приймала пологи у княгині, запросила його увійти.

  - Тільки тихо, – попередила вона. – Княгиня втомилася і заснула.

  Василь подивився на Беату, що лежала у ліжку з заплющеними очима. Бліде обличчя на вишневій подушці здавалося втомленним і змарнілим. Темне волосся заплуталося і покоївка обережно причесувала її, намагаючись не розбудити.

  - З княгинею все добре? – спитав Василь у повитухи.

  - Добре, добре, – заспокоїла вона князя. – Я усякого надивилася, тому можу напевне сказати, що пані княгиня здатна ще десяток дітей народити. Тобто, народила б, якби не повдовіла. Ой, горечко яке! – забідкалася вона.

  - А дитина як?

  - І дитина здорова.

  Лише тепер Василь узрів у кутку опочивальні колиску, біля якої сиділа повногруда жінка, теж огрядна, як повитуха, але молода. Вона мала вигодувати дитину своїм молоком, бо такі поважні пані як княгиня Острозька не годували дітей, щоб груди не втратили привабливої форми.

  У колисці лежало немовля з рожевим личком, маленьке, наче кошеня. І пищало воно також як кошеня.

  - Це хлопчик? – запитав Василь.

  - Дівчинка, – пригнічено відповіла повитуха. Вона розуміла, як важливе для магнатського роду народження спадкоємця чоловічої статі. Але тут усе її вміння було безсиле.

«Ось і кінець сподіванням нашого роду», – сумно подумав Василь. Якби народився хлопчик, Василь полюбив би небожа і виростив би його сильним і освіченим, як усі Острозькі. Навчив би володіти мечем і читати розумні книжки. Якби дитина померла, Василь сам став би князем на Острозі і правив би так, щоб полишити по собі добру пам’ять. А дівчинка... Дівчинка одружиться і передасть маєтки Острозьких в інший рід. Чужі люди будуть володіти тим, що належало предкам Василя. Юнаку це здавалося несправедливим і неприємним. Але недаремно Василь Острозький отримав добре виховання. Він відігнав погані думки. Знав: що б не трапилося, але він повинен здержати слово, яке дав помираючому брату.

  Василь підвів погляд до кутка, де висіла ікона Божої Матері, писана у Печерському монастирі. Довгий вузький лик Діви Марії був смаглявим і темнооким, сумним і багатостраждальним. Беата, коли оселилася у кімнаті, з поваги або зі страху ікони не прибрала. Просто звеліла поставити під нею гіпсову Матку Боску, пофарбовану у ніжні блакитні і рожеві кольори. Під православною іконою мерехтіла червоняста лампада, під католицькою статуєю горіла товста біла свічка.

  - На все воля Божа, – сказав Василь, перехрестившись на зображення православної Діви і старанно відводячи очі від Діви католицької, яку вважав ідолищем.

  Його голос налякав дитину, яка нагадала про себе плачем. І від отого дитячого верещання Василь раптом подорослішав і відчув себе головою роду, якому належить приймати важливі рішення.

  - Треба охрестити князівну якомога раніше, – промовив він. – Яке ім’я вибрав би для неї покійний Ілля?