Частина 9

  Тривожно жилося Беаті у Острозькому замку. Пам’ять про Іллю залишилася у кожній кімнаті, кожному переході, кожному камені. Якась із дівчат порадила княгині оселитися у іншому замку, де ніщо не нагадувало б про смерть. Крім того, марновірні панни налякали її, розповідаючи страшні історії про те, що вагітним не можна ні ходити на похорон, ні жити у будинку, де хтось нещодавно помер. Зваживши все, вона вирішила покинути Острог.

  Призвавши до себе пана Петруся, Беата запитала, де їй краще оселитися до пологів. Економ знітився.

  - Замків у нас багато, ваша милість, – відповів він, погладжуючи скуйовджене сиве волосся, як завжди робив, коли впадав у роздуми. – Але боронь Боже вам туди їхати.

  - Це ще чому? – здивувалася вона.

  - Ваша милість знає, що ми занадто довго жили без княгині. Княгиня Тетяна померла...

  - Мовчи! – гримнула Беата. – Я не хочу чути про смерть.

  - Мовчу! – злякався економ. – Даруйте, ваша милість. Сам знаю, що мій дурний язик дзвонить без зупинки, як дзвін, до якого дістався п’яний причетник. Але нічого не можу з собою поробити.

  Він замовк, дивлячись на княгиню віддано та винувато, як вірний пес.

  - Я вже стомилася сердитися на тебе, – зітхнула Беата. – Кажи вже, що з тими замками?

  - Занедбані вони, – признався пан Петрусь. – Там хіба що пацюки та павуки жили в останні роки. Ні тобі сісти, ні лягти по-шляхетному. Стільці та ліжка миші погризли.

  Беата розсердилася:

  - Щастя твоє, що князь Ілля вже не може покарати тебе. Як же ти довів княжі володіння до такого?

  - Я дбав про найголовніше, – почав виправдовуватися економ. – Про фільварки та винниці, житниці та броварні, млини та солеварні... Усе те, що приносило добрі гроші. Лише ті замки, де молоді князі жили постійно, підтримувалися у доброму стані.

  - Що ж робити? – запитала у розпачі Беата. – Я не можу залишатися тут. Тінь покійного князя переслідує мене повсюди.

  Пан Петрусь здивовано витріщився на неї:

  - Невже князь Ілля став привидом? Оце так новина!

  - Не мели дурниць. Я маю на увазі мої спогади.

  - Це добре, – з полегшенням зітхнув економ. – Не хочу лякати пані княгиню, але мертв’якам, які ночами вилазять з домовини, вганяють у груди кілок із осикового дерева. Не хотів би я, щоб моєму князеві поробили таке.

  - Що ти мелеш? – злякалася Беата. – Навіть не згадуй про таке! Краще подумай, куди мені поїхати. Я б охоче повернулася до Кракова, але боюся, що не витримаю довгої дороги.

  - Хіба що пожити вашій милості у Дубні? – запропонував пан Петрусь. – Це замок князя Василя. Він з радістю прийме пані княгиню.

  Від знайденого рішення Беаті полегшало.

  - Напиши від мого імені молодому князю, – звеліла вона.

  Через кілька днів княгиня Беата перебралася до замку на Дубні, де на неї чекали зручні покої.

  Василь повернувся з Києва, куди супроводжував жалобний поїзд із братовою домовиною. На розпити Беати він відповідав чемно, але трохи ніяково. Йому було соромно дивитися на Іллєву вдову. А що, як вона подумає, начебто він нишком розглядає її потовстіле тіло?! Василеві й справді було цікаво уявляти собі оту ще не знану ним таємницю людського життя. Але він помер би з сорому, якби Беата здогадалася про його думки.

  Настала осінь, пора ловів. Юний князь зникав із замку на світанку і повертався тільки вночі – стомлений, спітнілий, розчервонілий. Він нього пахло опалим листям, порохом і кров’ю впольованих тварин. Тієї осені у Дубенському замку їли дичину, оленину, вепрятину, навіть ведмежатину. Для княгині Беати м’ясо готували у печі, як і належало. А Василь з’їдав свою частку прямо у лісі. Хлопці з його полку, що супроводжували молодого князя на ловах, розводили вогнище. Вони настромлювали на обстругані гілочки шматки м’яса, смажили на вогні і з’їдали з хлібом і часником, з піснями та жартами.

  В один такий мисливський день хлопці запропонували князеві інші лови: на жінку. Вони вважали, що йому вже час втратити цноту. Адже він князь! Йому будь-яка красуня з радістю на шию кинеться. Чому ж він має стримуватися наче простий хлоп?

  У Дубні живе одна вдова, – сказали вони, – що з радістю прийме юного князя, якщо він пообіцяє їй подарунок. Сусіди недобре шепталися про неї. Але то така справа... Адже і вдовам треба якось виживати у цьому світі, де й чоловікам доводиться скрутно.

  Василь спочатку відмовлявся, червоніючи по самі вуха. Але хлопці були настирні; їх оповідки розпаляли Василеву уяву. Після тих оповідок він не міг спати і годинами вертівся у ліжку, зминаючи простирадла. А коли засинав, то йому снилися сороміцькі речі.

  Врешті Василь погодився провести ніч зі вдовою. Спочатку він подивився на неї біля колодязя, де вона щоранку набирала повне відро води. Вдову попередили про оглядини і вона вдяглася якнайзвабливіше. Хоч і стояв уже холодний листопад, але жіночий кожушок був розстебнутий на високих грудях. А коли лукава вдовиця підступила до колодязя, то скинула кожушок на землю, начебто він заважав набрати води. Нахилилася над колодязем, вигинаючи стан, наче лебедиця – шию. І всміхнулася чарівно, так, що Василя, який стояв кроків за тридцять, начебто розмовляючи зі своїми людьми про справи, аж у жар кинуло. Він ледь помітно кивнув. Хлопець, який служив посередником між Василем і вдовою, подав їй заспокійливий знак. І вона, задоволена, понесла додому відро, повне холодної води, і серце, повне гарячої надії. Адже не кожній жінці щастить ночувати з князем, та ще й ввести його у світ плотського кохання.