Частина 8

  Беата вийшла з кімнати, похитуючись і тримаючись за руку Василя. Хлопець казав братовій, що на думку збігло, лиш би заспокоїти її. Але Беата не слухала. Вона озиралася на двері, у які зайшов отець Петро, настоятель княжої церкви. А за ним – диякон зі Святими Дарами, закритими від людських очей золотою парчею. Ілля готувався до останнього причастя. І вона зрозуміла, що скоро все скінчиться.

  Княгиню підхопили панночки з її фрауциммера. Вони звичайно вдягалися у блакитні сукні – улюблений колір Беати. Але зараз були у сірому та брунатному. Ще не жалоба, але скромність вбрання відповідала сумним обставинам. Її відвели в опочивальню і вклали у ліжко.

  - Вашій милості потрібно поїсти, – вмовляли вони. – Заради дитинки.

  - Не хочу, – безсило відповідала Беата.

  Але дівчата добре знали свою роботу і незабаром княгині подали їжу, зготовану для неї. Від запаху курячої юшки Беаті зводило шлунок. Вона відвернулася і звеліла віднести її назад. Тоді панни принесли вишень, які саме зараз достигали. Великі, блискучі і темно-червоні, ті ягоди звабили б не тільки голодного. Беата не втрималася і з’їла кілька ягід. Сік, схожий на кров, потік по її підборіддю. Раптом згадалося, як вони з Іллєю прибули в Острог три місяці назад. Стояв початок травня і місто по самі дахи будинків потопало у рожевому морі вишневого цвіту. Це були плоди тих самих дерев, народжені з тих самих квітів, що милували погляд Беати, коли вона вперше вступила в свої нові володіння. Вони ледве встигли дозріти, а її щастя і кохання, що так само розквітали тоді, тепер теж наблизилися до завершення. І скоро щезнуть назавжди, як і ці вишні.

  - Залиште мене, – наказала вона панночкам та покоївкам. – Я хочу побути на самоті.

  Ту ніч Беата провела між сном і бессонням. Нічні птахи тривожно скрикували за вікном. Кажани літали по замковому подвір’ю між палаючими смолоскипами, ковтаючи комах, що зліталися на світло. Беата чула їх верещання і здригалася, згадуючи, як у дитинстві її лякали кажанами. Зі сторони міста доносилося собаче завивання. Вона чула, як заспівали півні і, втомлена, впала в сон, наче у глибокий колодязь. І виринула звідти, коли заспівали другі півні. А коли спромоглася стулити повіки, то треті півні знову збудили її.

  Лише на світанку стомлена Беата заснула і пробудилася, коли сонце стояло вже високо. Ні одна хмаринка не порушувала небесну блакить. День обіцяв бути теплим – один із останніх літніх днів, 19 серпня 1539 року.

  У перші хвилини після пробудження Беата лежала без думок, начебто не розуміла, де знаходиться. Аж ось через двері почувся гомін і вона пригадала все. «Мій Еліаш помирає!» – боляче вдарила у груди думка. Беата поспіхом скочила з ліжка і скрикнула, коли вагітність нагадала про себе гострим спалахом болю.

  Панна, що чергувала коло княгининої двері, пропустила в кімнату пана Петруся. Його сірий жупан був розстебнутий на грудях, шапка абияк заткнута за пояс, сиве волосся скуйовджене. Вираз обличчя і недбалий одяг видавали надзвичайне хвилювання.

  - Ваша милість, настали останні хвилини... – простогнав економ і сльози скотилися по його червоних зморшкуватих щоках. Він згадав, як гойдав на руках маленького княжича та як проводжав його батька до останнього притулку.

  Не перевдягаючись, Беата поспішила до Іллі. Встигла в останню хвилину. Ілля посміхнувся їй наостанок, сказав: «Я кохаю тебе» і заплющив очі, щоб більше ніколи їх не розплющувати.

  Він ще дихав, а Беату вже вивели з кімнати попід руки. Так вирішили усі княжі домочадці. Княгиня мала право попрощатися з помираючим, але у її становищі краще не бачити агонії. Інакше вона б замучила себе і ненароджену дитину, щоденно викликаючи у пам'яті останні конвульсії.

  Згідно з заповітом Іллю Острозького мали поховати у Києві, у Печерському монастирі – великій святині православ'я. Там, у соборі Успіння Божої Матері, був похований його батько, князь Костянтин Іванович. Ілля саме недавно замовив для батька надгробок в італійському стилі. Величний мармуровий барельєф зображував покійного князя-воїна. Він лежав у лицарському обладунку між двома гладкими колонами на постаменті, що тримався на спинах трьох левів. Пухкі янголята притримували над ним завісу. І усе вінчалося княжою короною, родовим гербом, бойовим шоломом та безліччю стягів. Хіба міг Ілля подумати, що й сам скоро ляже поруч з батьком?

  Тіло князя Острозького підготували до довгого переїзду. Беаті дали випити трунок з товченим маковим зерном і вона заснула, не чуючи, як на замковому подвір'ї хлопи збивали труну із соснових дошок. Княгиню держали на маковому питті аж доки надійшла пора прощатися.

  Все було готове до від'їзду. Панни, вбрані в глибоку жалобу, турботливо  звели Беату вниз. Труна, покрита червоною парчею, стояла посеред замкової церкви. Яскраве сонячне світло падало крізь вікна косими променями і вихоплювало домовину із напівтемряви. Кроки Беати відлунювали під склепінням, коли вона повільно наближалася до труни. Щоб кожен бачив, що ховають лицаря і магната, на труні лежали бойовий меч і шолом, а на покривалі був витканий герб Острозьких – на червоному фоні срібна стріла та золотий місяць з зіркою. Чим простіший герб, тим давніший рід, якому він належить. Це новій шляхті притаманно вигадувати на свої герби усіляких чудернацьких істот, химер або багатоголових чудовиськ, бо найпростіші символи вже давно зайняті.

  Беата не плакала. Вона вже виплакала всі сльози. Та ще й її почуття застигли під впливом макового напою. Вона лишень поклала долоню на покривало і пестила його, думаючи, що вже ніколи не побачить Іллі.