Частина 8

    Беата була у розпачі. Вона вийшла з кімнати, похитуючись і тримаючись за руку Василя. Хлопець казав братовій, що на думку збігло, лиш би заспокоїти її. Але Беата не слухала його. Вона озиралася на двері, у які зайшов отець Петро, настоятель княжої церкви. А за ним – диякон зі Святими Дарами, закритими від людських очей золотою парчею. Князь Ілля готувався до останнього причастя. І вона зрозуміла, що скоро все скінчиться. Надії вже нема.

    Княгиню підхопили панночки з її фрауциммера. Вони звичайно вдягалися в блакитні плаття – улюблений колір Беати. Але зараз були у сірому та брунатному. Ще не жалоба, але скромність вбрання відповідала сумним обставинам.

    Її  відвели у опочивальню і вклали в ліжко.

    - Вашій милості потрібно поїсти, – вмовляли вони. – Заради дитинки.

    - Не хочу, – безсило відповідала вона.

    Але дівчата добре знали свою роботу і незабаром княгині подали їжу, зготовану для неї. Від запаху курячої юшки Беаті зводило шлунок. Вона відвернулася і звеліла віднести її назад.

    Тоді панночки принесли їй вишень, які саме зараз достигали. Великі, блискучі і темно-червоні, ті ягоди звабили б не тільки голодного. Беата не втрималася і з’їла пару вишень. Сік, схожий кольором на кров, потік по її підборіддю. І раптом згадалося їй, як вони з Іллєю прибули в Острог навесні, три місяці назад. Стояв початок травня і місто по самі дахи будівель тонуло у рожевому морі вишневого цвіту. Це були плоди тих самих дерев, народжені з тих самих квітів, що милували погляд Беати, коли вона вперше вступила в свої нові володіння. Вони ледве встигли дозріти, а її щастя і кохання, що так само розквітали тоді, тепер теж наблизилися до завершення. І скоро щезнуть назавжди, як і ці вишні.

    - Залиште мене, – наказала вона панночкам та покоївкам. – Я хочу побути на самоті.

   Ту ніч Беата провела між сном і бессонням. Якісь нічні птахи тривожно скрикували за вікном. Кажани літали по замковому подвір’ю між палаючими смолоскипами, ковтаючи комах, що зліталися на світло. Беата чула їх дивний вереск і здригалася, згадуючи, як у дитинстві її лякали кажанами. Зі сторони міста доносилося собаче завивання і регіт п’яничок у шинку. Вона чула, як заспівали півні і, втомлена, впала в сон, наче в глибокий колодязь. Виринула звідти, коли заспівали другі півні. А коли спромоглася стулити повіки, то треті півні знову збудили її.

    На світанку Беата, нарешті, заснула і пробудилася коли сонце стояло вже високо. Ні одна хмаринка не порушувала небесну блакить. День обіцяв бути теплим – один із останніх літніх днів, 19 серпня 1539 року.

    У перші хвильки після пробудження Беата лежала без думок, без почуттів, начебто не розуміючи, де вона знаходиться. То був наслідок безсонної ночі, що виснажила її. Аж ось через двері почувся шум і вона пригадала все. «Мій Еліаш помирає!» – боляче вдарила у груди думка. Беата поспіхом скочила з ліжка і скрикнула, коли вагітність нагадала про себе гострим спалахом болю.

    Одна з панночок, що саме чергувала коло княгининої двері, пропустила в кімнату пана Петруся. Його сірий жупан був розстебнутий на грудях, шапка абияк заткнута за пояс, сиве волосся скуйовджене. Все – і вираз обличчя, і одяг – видавало надзвичайне хвилювання.

    - Ваша милість, наступили останні хвилини... – майже простогнав економ і сльози покотилися по його червоних зморшкуватих щоках. Він, напевно, згадав, як гойдав на руках маленького княжича, або як проводжав його батька до останнього притулку.

    Не перевдягаючись, Беата поспішила до опочивальні Іллі. Встигла в останню хвилину. Ілля посміхнувся їй наостанок, шепнув по-польськи, її рідною мовою: «Я кохаю тебе», і заплющив очі, щоб більше ніколи їх не розплющувати...

    Він ще дихав. Тяжке дихання здіймало його змучені груди, а Беату вже вивіли з кімнати попід руки. Так вирішили усі княжі домочадці. Княгиня мала право попрощатися з помираючим, але у її становищі краще було їй не бачити його агонії. Інакше вона б замучила себе і ненароджену дитину, щоденно викликаючи у пам'яті останні конвульсії.

  Згідно з заповітом князя Іллю Острозького мали поховати у Києві, у Печерському монастирі – найбільшій святині православ'я. Там, у соборі Успіння Божої Матері, був похований його батько, князь Костянтин Іванович. Ілля саме недавно замовив для батька надгробок в італійському стилі. Величний мармуровий барельєф зображував покійного князя-воїна. Він лежав у лицарському обладунку між двома гладкими колонами на постаменті, що тримався на спинах трьох левів. Пухкі янголята притримували над ним завісу. І усе те вінчалося княжою короною, родовим гербом, бойовим шоломом та безліччю стягів. Хіба міг Ілля подумати, що й сам скоро ляже поруч з батьком?!

  Тіло князя Острозького підготували до довгого переїзду. Беаті дали випити якийсь трунок з товченим маковим зерном і вона заснула, не чуючи, як на замковому подвір'ї хлопи збивали труну із соснових дошок. Княгиню держали на маковому питті аж доки надійшла пора прощатися.

  Все було готове до від'їзду. Панночки, вбрані в глибоку жалобу, турботливо звели Беату вниз. Труна, покрита червоною парчею, затканою золотими візерунками, стояла посеред замкової церкви. Яскраве сонячне світло падало крізь вікна косими променями і вихоплювало домовину із напівтемряви. Кроки Беати відлунювали під склепінням, коли вона повільно наближалася до труни. Щоб кожен бачив, що ховають лицаря і магната, на труні лежали бойовий меч і шолом, а на покривалі був витканий герб Острозьких – на червоному фоні срібна стріла та золотий місяць з зіркою. Чим простіший герб, тим давніший рід, якому він належить. Це новій шляхті притаманно вигадувати на свої герби усіляких чудернацьких істот, химер або багатоголових чудовиськ, бо найпростіші символи вже давно зайняті.