Частина 7

  Василь Костянтин Острозький жив у Дубні, де вчився бути князем.

  Бути князем означало у першу чергу воювати та будувати. Воювати йому не дозволив брат Ілля, який був опікуном хлопця до повноліття. Втім, Ілля пообіцяв Василю, що як тільки йому виповниться вісімнадцять років, то він зможе приєднатися до війська князя Федора Сангушка, їхнього родича. Сангушко був маршалком Волині і саме зараз будував на півдні краю замки, фортеці та мури для захисту від татарських набігів.

  Три роки здавалися йому довжелезним строком, але Василь готувався. Він назбирав хлопців свого віку, з якими вчився рубатися на шаблях та мечах, стріляти з лука, скакати на коні та вправлятися зі списом. Іноді вони ділилися на дві групи, які воювали між собою, аж поки не кликали обідати. Василь став їх полковником. Граючись у війну, він готував свій полк до того дня, коли зможе очолити його і повести на ворогів під хоругвами князя Сангушка.

  Війна поки що була грою, але будування велося по-справжньому. Замок на Дубні був старий і простий, зведений з грубо обтесаного каміння. Міцні кам’яні мури захищали від ворогів, але Василю хотілося жити у розкошах, як пристало князям. Отож, він вирішив побудувати нову браму, яка була б схожа на ті, що останнім часом зводилися в Італії. Брама з білого каменю мала завершуватися трикутним портиком, як у Стародавньому Римі. Також Василь мав намір звести башточки по всій довжині муру і відновити княжий будинок.

  Новини, які гайдуки привезли від Іллі, змусили його полишити роботу і негайно вирушити до Острога.

  Василь в’їхав у двір Острозького замку верхи на коні. За ним – хлопці з його полку, такі ж молоді, хвацькі та веселі, як і він. Василь спішився і перехрестився на церкву. До нього вже поспішав пан Петрусь.

  - Хай моїм людям покажуть, де залишити коней та влаштуватися самим, – звелів молодий князь. – Що з братом? Я можу побачити його? – турботливо питав він, коли Петрусь повів його до Мурованої вежі.

  Сірі очі Петруся наповнилися сльозами:

  - Його милість князь Ілля Костянтинович помирає. Лікарі вже втратили надію. Князь вирішив скласти заповіт. Тому і запросив вашу милість.

  - Я навіть і подумати не міг, що все так погано, – прошепотів Василь, відчуваючи як сльози підступили до горла.

  Він пригадав усе, що старший брат зробив для нього. Василю було чотири роки, коли помер батько, немолодий чоловік, стомлений війнами, полоном, з якого втік, княжими трудами і захистом православної віри перед королем Сигізмундом і королевою Боною. Мати, Олександра Слуцька, ще молода, захотіла одружитися вдруге. Новий наречений вже дивився на володіння Острозьких як на власні. Ілля, якому було двадцять років, повівся з рішучістю, яка врятувала спадок обох братів. Він перевіз малого Василя з Турова, де той жив у материнському замку, до Острога і розпочав проти мачухи судовий процес. Відсудив батькові маєтки, чесно виділив братику його частину, виговорив перед королем право бути єдиним опікуном Василя. Приставив до нього вчителів, завдяки яким Василь отримав блискучу освіту і тепер має змогу читати давньогрецькі і латинські книжки. Одним словом, Василь завдячує братові за те, чим він став і ще стане у майбутньому.

  І ось тепер Ілля помирає, а Василю здається, ніби він вдруге втрачає батька!

  - Як почувається княгиня Беата? – згадав він про братову дружину.

  - Її милість на шостому місяці. Вона тільки й знає, що плаче, чим засмучує князя ще сильніше. Ми всі хвилюємося за княгиню, адже вона носить під серцем майбутнє нашого князівства.

  Василя неприємно пересмикнуло, коли він згадав про дитину, що мала народитися. «Майбутнє князівства...» Це він, Василь Костянтин Острозький, мав стати майбутнім князівства! Він, син славетного князя Костянтина Івановича, нащадок Рюриковичів. Він знає у замку кожний камінь, кожну балку. А все, що лежить поза мурами, належало його роду не одне століття. І ось тепер він має залишити все приблудній Беаті, яка й трьох місяців не прожила в Острозі?! Беаті, чий дід був звичайним торговцем у місті Тельниці? Беаті, про чиє сумнівне народження шепочеться увесь люд? Це здавалося йому несправедливим.

  З такими думками Василь увійшов до опочивальні. Йому, що приніс з собою пахощі лугів та лісів, повіяло в обличчя запрілим запахом, що завжди супроводжує хворих. Ілля лежав у ліжку, слабкий і втомлений. Його великі руки, випростані поверх малинового покривала, не могли вже втримати ні меча, ні булави. Беата сиділа поруч з чоловіком, заплакана, з опухлим обличчям. Вона вже не вдягала цупкий корсет і ховала живіт під широкою накидкою, гаптованою квітами.

  На лаві, що стояла вздовж стіни, сиділи свідки – четверо поважних острозьких шляхтичів. Поруч з ліжком схилився над невеличким столиком писар у чорній свиті з білим комірцем. Так зазвичай вдягаються люди вчені, щоб відрізнятися від простих міщан. Перед ним були розкладені гусячі пера, розведене чорнило плескалося у глиняному каламарчику. На шорсткому аркуші паперу було виведено латинське слово «Testamentum”. Ілля Острозький складав заповіт. Василь, глянувши краєм ока, встиг розібрати перші слова: «Я, Ілля, князь на Острозі, будучи здоровий розумом...»

  - Вітаю, брате, – промовив Василь. На очі йому навернулися сльози: він вперше бачив Іллю хворим. Старший брат завжди був втіленням сили і мужньості.

  - Підійди, Василю, – попросив Ілля.