Частина 6

  Спочатку Беата не могла звикнути до нової оселі. Мова, віра та звичаї здавалися їй дивними, хоч і схожими. Але коли місцеві шляхтянки почали з’їжджатися до Острога, щоб привітати княгиню, вона зрозуміла, що стала найпершою пані у цих краях. Її красою милувалися. Її вишуканими манерами захоплювалися. Її вбрання та зачіски ставали місцевим жінкам за взірець.

  Багачки Волині, Поділля та Галичини вже давно носили німецькі сукні, але пристосовували їх на свій лад. Цупкі корсети майже не вдягалися. Замість хитромудрих зачісок дівчата плели традиційні коси, а пошлюбившись, покривали волосся намітками, як робили їх бабусі та прабабусі. Поверх німецького вбрання над ягалися парчеві шубки і хутряні шапки. То була цікава і своєрідна суміш західного і свого, що вирізняла та надавала чарівності русинським шляхтянкам. Аж ось приїхала з Польщі княгиня Беата і молодим жінкам забаглося і таких цупких корсетів, що не дають дихати, і мережаних комірців, і капелюшків з пір'ям. Найбільш зухвалі виписували капелюшки з Кракова та надягали їх поверх наміток, які, втім, не наважувалися знімати, бо попи у церкві вчили, що заміжнім жінкам личить покривати волосся. А на пір'я повиривали кольорові хвости усім півникам Острога.

  Коли Беата виїжджала з замку у німецькому ридвані з гербом князів Острозьких на дверцятах, вона відчувала себе майже королевою. За нею скакали княжі гайдуки, вбрані у малинові жупани. У відкритому візку їхали шляхетні дівчата з княгининого фрауциммера, яких вона вибрала за вроду і веселість. А простий люд відходив з дороги і кланявся.

  Потроху вона обживалася. Пан Петрусь повів її на перший поверх Мурованої вежі, де показав бочки з медом і вином, ковбаси і копчені свинячі туші, в'язки цибулі та часнику. У дворі замку вона бачила комори, повні пшениці. А коли Беата дізналася, скільки тієї пшениці було продано на Львівській, Київській та Гданській ярмарках, та скільки золота виручено, вона остаточно заспокоїлася і відчула себе багатою магнаткою.

  Вона мусила погодитися з тим, що пан Петрусь, попри свій язик, виявився розумним економом, який день і ніч дбав про княже добро. І хоча спочатку їй кортіло прогнати Петруся за розмови, що завжди повертали на сороміцьке, але мало-помалу Беата навчилася цінувати його. Адже він збагачував і князя Іллю, і її саму.

  Були у замку і конюшні, і псарні, і великі клітки, де на сухих деревах сиділи соколи. Ілля, показуючи птахів Беаті, кликав кожного по імені, пестив і годував сирим м'ясом, яке носив за князем приставлений до соколів юнак. Соколи були гордістю князя. Він обіцяв Беаті, що коли йому покращає, а вона народить дитину, вони їздитимуть на лови. Він повезе її на болотяні луки, де повно тонконогих чапль, куропаток, тетеревів та іншої дичини. І в густі ліси, де водяться олені, лиси та вепрі, де поміж дубів ростуть кущі дикої ожини, кислої і солодкої водночас. І вона накаже дворовим дівчатам нарвати повний кошик ягід, а потім вони вдвох ласуватимуть ними.

  Але не судилося. По приїзді Ілля зліг у ліжко і майже не вставав. Він скаржився на біль у грудях і животі. Пан Петрусь порадив князю прикладати до грудей нагріту у вогні цеглину, завернуту у шмат вовняної тканини. Але це не допомагало. Не допомагали і лікарі, яких запрошували до замка. Навіть лікар-німець, якого виписали із Кракова, поїв князя різними трунками, то гарячими, то холодними, але так і не зумів вилікувати його.

  Беата, на пораду покоївок, привела до Іллі огидну бабу-шептуху, що жила в одинокій хатинці десь у лісі. Від шептухи пахло сухими травами та згорклим козиним молоком. Вона подивилася на хворого і впевнено сказала:

  - Сушить тебе, ласкавий пане, чорна хвороба.

  - Яка ще чорна хвороба? – Ілля знайшов у собі сили підвестися у ліжку.

  - А отака! Вороги твої зло накликали, ось чорна хвороба і вчепилася в тебе. Але я відведу її.

  - Чим? – з надією спитала Беата.

  - Напоєм з висушеної жаб’ячої печінки, котячих кісточок, грибів, що виросли коло трухлявих пеньків, та листя папороті, що я назбирала в ніч на Івана Купала.

  - Яка гидота! – скривився Ілля. – Геть звідси, клята відьмо! А то накажу, щоб тебе скупали у ставку! Знаєш оте місце?

  Баба зрозуміла, на що натякав князь. На березі Вілії ще за часів покійного князя було встановлено дерев’яний пристрій для відьм. Коли у корів пропадало молоко або наступали спекотні дні без краплі дощу, до того пристрою прив’язували жінок, яких підозрювали у чаклунстві. А потім занурювали їх, зв’язаних, у ставок. Жінка, яка залишалася під водою, оголошувалася невинною. Її поспіхом витягали з води і намагалися повернути до життя. Якщо це не вдавалося, то її ховали на місцевому цвинтарі як належить, з попом і хрестом. То була гірка втіха для родини померлої, бо відьму закопали б за цвинтарем, як собаку, ще й вбили б у груди осиковий кілок, щоб не вилазила ночами з могили. А якщо жінка спливала, то оголошувалася відьмою і віддавалася під суд.

  Винна чи невинна, але нещасна, яку відправляли погойдатися на тій бісовій гойдалці, майже завжди зустрічалася зі смертю. Отож, баба підхопила брудну спідницю і чкурнула геть із замку. Вона пробігла, не спиняючись, всю дорогу до своєї хатинки. І думала, що краще провести наступні ночі у дуплі старого дуба, що ріс у непролазній хащі, де вона збирала гриби і трави для своїх трунків. На всяк випадок, якщо князю прийде в голову послати за нею гайдуків.

  Залишившися наодинці з князем, Беата сіла на скриню, що стояла у підніжжя ліжка, закрила обличчя долонями і розпачливо заридала. А Ілля ще довго лютував і посилав відьмі прокляття: