Частина 5

  У кінці квітня, коли князю покращало, а дороги попідсихали, молодята розпочали подорож до Волині, де Ілля мав володіння.

  Коли пан та пані подорожують разом, то пані звичайно їде у візку, а пан гарцює на коні. Але у подружжя Острозьких склалося навпаки. У закритому німецькому візку зі скляними віконцями їхав князь, якому й досі боліло у грудях. А Беата скакала верхи, підставляючи обличчя весняному вітру. Ставила собі ціль доскакати до дерева, що виднілося на небокраї, або до вітряка, або спрямовувала коника на пагорб, з якого видно було всю околицю. А потім або залишалась чекати на поїзд з десятка візків і возів, або знову зривалася з місця, щоби сказати князю, яка вона щаслива, і яка неймовірна ця весна – весна їх кохання.

  Князь жалкував, що не може підхопитися в сідло і поскакати за Беатою, насолоджуючись вітром і швидкістю.

  Беата все питалася, чи скоро приїдуть до Острога. Їй не терпілося побачити свої нові володіння, адже казали, що князь Острозький – найбагатший магнат Великого князівства Литовського. А може, навіть і у королівстві Польському не було  багачів, що зрівнялися б з ним. Їй хотілося впевнитися у тому на власні очі. Так вона й гасала б верхи, але одного разу ледь не впала з коня, бо запаморочилася голова. Довелося зупинитись у шинку край дороги, де стара хазяйка подала вино і, уважно придивившися до личка княгині, сказала:

  - Здається мені, що молода пані при надії.

  Беата спалахнула рум’янцем. Вона ще соромилась таких речей.

  - Ти впевнена? – спитала вона.

  - Як помацаю живіт пані, то скажу напевне.

  Беата відмовилася. Вона не хотіла, щоб покручені, немов коріння, бабині пальці мацали її живіт.

  Ілля від радощів заборонив жінці їхати на коні. Натомість забрав її до візка, де пригортав до серця, цілував, пестив, та обіцяв багато подарунків.

  Нарешті княжий поїзд дістався до Острога. Таким духмяним і заквітчаним здалося їй місто, будівлі якого по самі дахи потопали у рожевих вишневих садках. А над містом, на високому зеленому пагорбі, оточеному річкою Вілією, стояв кам’яний замок. Довгий мур, по якому ходила сторожа, зв’язував між собою дві великі вежі і декілька менших башточок. Одна вежа була важкої старовинної будови, а інша – напівкругла, оздоблена зубцями, виглядала більш легкою. І, на превеликий подив Беати, прямо за муром, на замковому подвір’ї виростала православна церква, виблискуючи на сонці золотими хрестами.

  У дворі замку князь Ілля перш за все зайшов до церкви, яка була збудована його батьком. Беата завагалася, не знаючи, що робити.

  - Проведіть пані княгиню до каплиці, що приготували для неї, – наказав Ілля економові, що, очолюючи слуг, вийшов зустрічати князя.

  Беату оточили незнайомі люди у повели у Муровану вежу, яка служила житлом княжій родині. Здорові та сильні хлопи, мову яких вона ледь розуміла, стягували з возів Беатині скрині з посагом. Вона вигукнула:

  - Обережніше! У тих скринях багато цінних речей! – але не була впевнена, що її зрозуміли.

  Економ назвався Петрусем і заговорив з княгинею по-польськи, трохи дивно, з помилками, час від часу переходячи на рідну мову, але зрозуміло. Він сказав, що з дитинства служить князям Острозьким на різних посадах. Що з його милістю покійником Костянтином Івановичем ходив у похід на татар, де один клятий нехристь вдарив його шаблюкою по стегну, від чого Петрусь тепер кульгає. Але той похід повернувся і на добре. Петрусь стільки добра захопив у татар і так вправно їм розпорядився, що навіть князь Костянтин помітив і звелів хлопцю прислуговувати княжому скарбничому і вчитися грошовим справам. Ось так потроху він дослужився до економа.

  - Ти шляхтич? – спитала Беата, зважаючи на військову виправку Петруся і на вміння розмовляти польською.

  - Шляхтич, – поважно кивнув він. – Приписаний до гербу Підкова. Але батько мій любив випити. Ото потроху і залишив у шинку геть усе: хату, землю і навіть мамині намиста. А як пропив останні чоботи, то втрапив босяка у брудну калюжу, захворів і помер. Спочатку я подався до одного мого дядька, але він не захотів взяти мене у прийми. А другий дядько змилостивився і влаштував мене на службу до покійного князя.

  - Це добре, – схвально кивнула Беата. – Я буду називати тебе пан Петрусь. А з якого ти роду?

  - Петро Поросянський з хутора Поросся, до послуг найсвітлішої пані княгині. Маю завважити, що хутір наш звався Порóсся, а не Порося. Тобто, від роси, а не від свині. Якби пані княгиня знала, які роси випадали там літніми ранками!.. Варто було вибратися на світанку з хати та присісти у гречці, як намочувалась і сорочка, і все тіло до самих вух.

  - Навіщо ж ти присідав у гречці? – здивувалася вона.

  - Дуже перепрошую, ласкава пані, але ж ми не князі і не маємо окремої коморки для цих справ... Вибачте старому дурню, мій язик щось не те змолов! – почервонів він, завваживши, як витягнулося вродливе личко княгині.

  - Ми вже прийшли? – вона зробила вигляд, нібито нічого не трапилося.

  - Ні, пані княгине, ще один поверх. Тримайтеся за поручні, щоб не  втомитися, – його турботливість здавалася щирою.

  - Оту окрему коморку, про яку кажеш, покажеш мені після того, як я помолюся.