Частина 2

  Панна Беата Костелецька насправді виявилася напрочуд вродливою. Василь Острозький познайомився з нею в день заручин, 1 січня 1539 року. Її личко було біло-рожеве і ніжне, неначе пелюстка троянди, темне волосся – гладке і блискуче, а очі – чорні і глибокі, як вода у ставку в зоряну ніч. Юний Василь ледь не втопився у тому погляді, адже в його віці дівоча врода хвилює та захоплює.

  Разом з нареченим вона приймала вітання від гостей у просторій залі королівського замку на Вавелі. Стояла поруч з Іллею і трималася за рукав його червоного жупана. Личко Беати світилося щастям. І князь Ілля – високий рудий чоловік, схожий на ведмедя, – теж сяяв. Йому здавалося неймовірним, що ця дівчина-квітка, вбрана в шовки та оксамити, мережива та перли, належала йому.

  Беата зраділа Василеві, поцілувала в щоку, назвала «братиком» і защебетала польською мовою, яку Василь знав, але рідко розмовляв нею, бо ще не мав віку, щоб їздити до Кракова так часто, як старший брат. Він уперше завітав до королівської резиденції. Спочатку Василь розгубився, але швидко згадав настанови вчителя і відповів братовій нареченій вишуканою фразою, в якій похвалив красу Беати і висловив сподівання, що вона стане гідною та милостивою княгинею.

  - Бачу, що ви подружитеся, – старший брат поклав долоню на плече молодшому. – Не можу не радіти. Ти і Беата – найрідніші мені люди. Я б засмутився, якби ви заворогували.

  - Ти зробив чудовий вибір, брате, – Василь чемно похилив голову.

  Розмовляючи, вони відійшли до стіни, де гості не заважали їм.

  - А наш дядько князь Слуцький відлаяв мене за те, що я беру католичку.

  - Якби то був хтось інший, я сказав би: нехай пси лають. Але дядько Слуцький заслуговує на повагу.

  - Правду кажеш, брате. Я заспокоїв дядька, сказавши, що Беатина віра – то її справа, але наші діти будуть православними.

  - Добре зробив.

  - А що Беата католичка, то що з того? Віра не має ставати на заваді щастю.

  Василь знову погодився:

  - Коли мені прийде черга одружитися, я не вважатиму на віру чи багатство, а лише на чесноти обраниці та на походження з доброї родини.

  - Зараз я тобі щось покажу, – Ілля повів Василя у куток величезної зали. – Дивись, це Беатина парсуна. Коли ми одружимося, я заберу її до замку на Острозі.

  З картини до братів посміхалася Беата. Вона була вбрана в блакитну німецьку сукню з пишними рукавами, обшитими золотими смугами. Обличчя поважне та трохи усміхнене, як і личить шляхетній панні. Темне волосся забране в гладку зачіску і переплетене низками перлин. Невеличкий оксамитовий капелюшок, увінчаний пір’їною та звабливо насунутий на одну брову. Королівна та й годі!

  Василь згадав батьківський замок і старовинні парсуни, змальовані з покійних князів і княгинь Острозьких. Князі були вбрані в пишні жупани червоного, синього або зеленого кольорів. А княгині – в темні сукні з білими покривалами, що ховали від глядачів волосся, шиї та груди. Сукні княгинь були німецькі, а покривала русинські. Меблі, посуд та прикраси в Острозькому замку теж були з двох світів – зі сходу та заходу Європи. А майбутня княгиня була наче небесний промінь серед поважних і похмурих минулих володарок замку. Блакитна сукня не приховувала звабливої форми шиї та плечей. Невже така парсуна висітиме між старими княгинями – святенницями з кислими обличчями та Біблією в руках, вічно вбраними в чорне?

  Брати подивилися на Беату, яка стояла посеред зали і вітала гостей чемними усмішками і словами. Біля неї вималювався ксьондз у чорній рясі. Він казав дівчині щось повчально-релігійне, бо вона схилила голову як у церкві. То був сповідник панни Костелецької, патер Алоїзіус.

  - Правду кажуть, що твоя Беата – королівська донька? – запитав Василь.

  - Мовчи... – знизив голос Ілля. – Може, так, а може, ні. Хіба про таке можна говорити напевне? Одне я знаю: король милостивий до неї. У дитинстві її часто запрошували у замок на Вавелі, щоб вона гралася з королівнами. Але розмовляти про це не варто, щоб не образити королеву Бону.

  Королева Бона, італійка з роду Міланських герцогів Сфорца саме знаходилася в залі. Вона сиділа у високому дубовому кріслі поруч із королем Сигізмундом Першим. Василь був представлений їй, коли разом з братом і дядьком Юрієм Слуцьким увійшов до зали. Королева милостиво усміхнулася і простягла юнаку для поцілунку тонку напахчену руку.

  Бона Сфорца мала приблизно років сорок, а королю Сигізмунду вже виповнилося сімдесят. Вона вражала красою, яка здавалась хижою через орлиний ніс та холодні блакитні очі королеви. Золоте волосся густими хвилями лягало на її плечі. Дядько Слуцький прошепотів на вухо небожу:

  - Бачив волосся королеви? То справжнє золото.

  - Як у янголів у церкві! – захоплено відповів Василь.

  - Та ні, – посміхнувся дядько. – Як я кажу, що золото, то тому, що так воно і є. Насправді її волосся таке ж, як і в інших жінок. Але кожного разу, як королева миє голову, то наказує покоївкам посипати мокре волосся товченим золотом. То ще за паганських часів італійські жінки навчилися таке виробляти. Ти читав Горація?

  Василь кивнув. Горація давав йому вчитель на уроках. А на самоті Василь читав ще й Овідія, слово за словом розбираючи латину і дивуючись веселій розпусті отого письменника.