Галопом по дорогах

Розділ 8. Як вивести Рому з коми

— Як він тут опинився, ми ж спочатку пішли сюди? — сказала Ната, дивлячись на Ромчика, що пускав слюні на червону оббивку крісла.

— Ти тільки не лякайся, але я думаю, це п’яне тіло вміє самостійно переміщуватися, — відповів Ян і схилився над другом.

— Не смішно, Яне. Що нам з ним робити? — відказала дівчина і поклала руки собі на голову остаточно cкуйовдивши і так зіпсовану біганиною зачіску. Часу лишалося небагато, а Рома лежав, ніби незворушна дровиняка.

— Агов, прокидайся, — проказував Ян легенько ляскаючи сонного п’яничку по щоках, той у відповідь крутнувся й плямкнув ротом.

— Так, годі з мене цього, — промовила Ната і кинула оком на стіл, що стояв біля сцени і більше скидався на вітрину квіткового магазину. Десятки різних букетів від великих до малих, загорнутих в різнокольоровий папір або перев’язаних стрічкою, всі вони щільно тіснились у скляних вазах чи пляшках з надрізаним горличком. Дівчина дістала букет червоних троянд із пляшки з-під мінералки, вода в ній була явно не з гірських джерел, як писалося на етикетці. Жовтувата і з душком, поки дівчина стрімко несла її до першого ряду, вода погойдувалася з боку в бік б’ючись об стінки пляшки, чи того що від неї лишилося. Головний сонний глядач явно не очікував такого будильника. Ромчик стрепенувся й закрутився на кріслі махаючи руками, аби прикритись від раптового душу. Це добре привело його до тями.

— Що ви робите? Припиніть! — завив він. Мокрий, наче той пес, Рома випростався в кріслі і побачив перед собою Натині очі, які швидко зникли за залишками з дна пляшки. Вода залетіла йому до рота, після чого він почав корчити гримаси, висолопуючи язика від огиди.

Ян втягнув у себе щоки, аби не сміятися, та це було надскладним завданням. Він перевів погляд на Нату в якої за його підрахунками ось-ось мав піти пар з вух, як у мультиках. Благо, брудної води з-під квітів, щоб загасити її було вдосталь і ці думки веселили його ще більше.

— Яка гидота... Чому вона смердить болотом? — запитав Рома прокашлюючись.

— Тобі не звикати, ти й сам напився в багно, — відрубала Ната. Вона розвернулася й рушила за куліси, де лишила свою гітару. Ноги в неї вже добряче гуділи, вистояти цілий день на підборах виявилось не так важко, як бігати в них по школі. Примирившись з думкою, що випускний не стане для неї найтеплішим спогадом в житті, Ната закинула чохол на плече і попрямувала вниз. Ян, трохи оговтавшись від сміху подав їй руку, коли вона спускалася дерев’яними сходинками сцени з яких де-не-де стирчали кривуваті цвяшки. Ромчик тим часом вже звівся на ноги і обтрушував свій піджак, який ще хвилину тому служив йому за ковдру.

— Потрібно пришвидшуватися, ночувати в школі — мій найбільший кошмар, тим паче, що я вже випускник. — промовив Ян й гордовито відтягнув великим пальцем атласну синю стрічку, що звисала через плече. Її золоті літери відблиснули неначе медаль за відвагу.

Ната звела погляд на годинник на стіні: його стрілка наближалася до дванадцятої.  Вона вхопила Ромчика під лікоть й потягнула до тьмяної зеленої лампочки з написом “Вихід”, що світила з покритої темрявою частини залу. Ян вхопив букет червоних троянд, який Ната безжально лишила без вази і побіг поперед них. Роблячи широкі кроки, він перестрибував своїми худющими ногами по дві сходинки за раз. Й поки Рома повільно плентався, а Ната вже більше тримаючись за його руку ступала терплячи мозолі від підборів, хлопець вже чекав зверху, аби вимкнути лампи. Рубильники прощально клацнули, і світло над сценою згасло.

Коридори школи ще ніколи не були такими тихими. Друзі крокували ними до парадних дверей, що скоро мали зачинитися. Пал Вікторович вже перебирав зв’язку ключів у руках.

— Куди це ви? Вже дванадцята, — промовив той і почухав своє черево. Він самовдоволено всміхнувся, як тільки запримітив серед порушників знайому йому парочку.

— І що ж нам тепер робити? — запитала Ната. Її голос виказував втому легкою хрипотою.

— Ну, будемо викликати ваших батьків. Зараз, у мене десь були всі номери, — відповів Пал Вікторович і повільно перевалюючись з ноги на ногу, пішов до своєї будки. — Чи ви думали, що можете порушувати правила? Еее ні, зі мною такого не пройде. — додав він і поправив окуляри, які від усмішки задерлися ледь не на брови. Рома зробив злісний випад в бік охоронця та Ната зупинила його рукою, ніжно поклавши її йому на груди. Тут з-за їхніх спин вигулькнув Ян, який, розвівши руки, неначе готуючись до приязних обіймів, ступив в сторону маленької захламіченої будки з ключами.

— Пал Вікторович! — протягнув Ян і підійшов ще ближче. — Ми неймовірно вдячні вам за вашу важку працю й хотіли б подарувати цей букет. — він говорив ще урочистіше, ніж Мар’яна, коли та вела свято. Хлопець простягнув до Пал Вікторовича перев’язані стрічкою червоні троянди, які він забрав із зали.

— Е-е...ну, дякую, — невпевнено беручи квіти промовив той. Це явно вибило його із колії та трохи зібравшись він бухикнув і промовив. — Спасибі вам, звісно, але це не звільняє вас від правопорушення.

— Звичайно, ми розуміємо, — відповів Ян і винувато схилив голову. Його ж друзі в нього за спиною чекали, який коник він викине наступним. Схопить ключі як і Рома колись чи вдасть раптовий напад задухи? Від Яна можна було очікувати чого завгодно, тільки не послідовних рішень. Тоді хлопець злегка схилився і щось прошепотів тому на вухо.

— Ну, а з іншого боку, сьогодні ж свято, як-не-як. Думаю, можемо обійтися й без цього, — відповів Пал Вікторович і постукав грубим товстим пальцем по вже відкритому журналу з контактами батьків. Після цього він узяв зв’язку ключів і подзвенів ними в бік парадних дверей. Друзі переможно попрямували за ним.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше