Віола зі своїм супутником забилися у куток наче наполохані тварини. З-за стіни кімнати з туалетними кабінками на них дивились дві голови.
— Ви що, типу, збоченці?! Що ви тут робите? — промовила вона перевівши подих.
— Ні, це ти, що тут робиш? — відповіла Ната зводячись на ноги і стаючи зі співрозмовниками одного зросту. — Я гадала, ти з Яном. Хіба ні?
— Не твоя справа з ким я і що роблю. Затямила?
— Ти просто неймовірна! Я тебе спіймала на зраді моєму другові, а ти стоїш і пафосно заявляєш “Це не твоя справа”. Так ось, це моя справа і я зараз же все розкажу Яну. Затямила?
— Ах ти ж негіднице, Віолко... — промовив Рома, ніби сварячи шкідливу кішку. Він намагався підвестися, та його ноги почали зав’язуватися незрозумілими вузлами, аж поки знову не впав навкарачки.
Віола обдарувала бідолаху гидливим поглядом і притулилася до свого тумбоподібного спільника. Придивившись до обличчя цього хлопця, Ната впізнала його — він був актором у рекламі кетчупу, яку крутили по ТБ.
Злісно кинувши: “Ходімо”, Наталка схопила друга під руки й допомогла встати.
На шляху до дверей той зупинився, аби погладити ворсинки на лацкані оксамитового піджака хлопця, що стояв поряд з Віолою. Чомусь ворсинки в цей момент його сильно зацікавили.
— Ох, сердешний. Вона тебе з’їсть, — сказав Ромчик і демонстративно клацнув зубами у бік Ві.
Подруга потягнула його далі, до виходу, залишаючи парочку, яку вони тільки-но упіймали на гарячому позаду.
— Ти як? Сам встоїш? — запитала вона і випустила його зі своїх підтримувальних обіймів.
— Так, я в порядку... Нам потрібно Яна знайти.
Вони попрямували до сходів настільки швидко, наскільки це було можливим.
Йдучи, Ната переводила погляд на свого ліпшого друга, який зараз плентався поряд. В спогадах виринала, ще нещодавня розмова, яку дівчина б хотіла закінчити. Її переповнювало хвилювання, тоді як Рому, здається, по вінця переповнювала не одна пляшка пива з бачка жіночого туалету. Й у якийсь момент набраного їми темпу все, що було усередині хлопця розтрусилося й прагнуло перелитись через край.
— Вибач, я... — промовив Рома й побіг до вазонів, що вишикувались на першому поверсі. Зелений фікус, який стояв у найбільшому горщику, напевне, був не радий такій компанії, не дивлячись на те, що вони з ним зараз були одного кольору. Дівчина чула хрипкі звуки і бачила, як друг засоромлено і щедро удобрював шкільні рослини. Вона остовпіла не знаючи, що робити далі, коли увірвавшись у цю виразну картину Віола хутко оминула її і поцокала своїми підборами в сторону спортивної зали. Ната зрозуміла, що її компаньйона у цій справі було героїчно втрачено, далі їй треба йти самій. Це самовдоволене пихатько у вигляді Віолетти Шмарко, допікало їй ще з молодших класів. Навіть коли її волосся було природного болотяно-коричневого кольору Ві вічно пхала свого кирпатого носа до чужого проса, аби якомога сильніше дошкулити. І якщо образи в свою сторону дівчина могла стерпіти, то обман її друга — цього вона їй не подарує.
Добігши до зали, Ната почала шукати Яна. Довкола людей трохи поменшало, проте тьмяне світло прожекторів і відблиски від диско кулі, що звисала зі стелі не полегшували справи. Тут, до неї підійшла Галина Миронівна від якої долинав вишневий, різкий запах.
— Дорогенька, ти чудово сьогодні виступила!
— Дуже дякую, — відказала дівчина й повернулася до пошуків, вдивляючись в обличчя, що наповнювали свято.
— Ну і Андрієнко звісно теж. А де він, до речі?
— Він на природі. Гуляє, — відповіла Ната і ствердно захитала головою.
— Ну й грець з ним. Тобі треба це розвивати, ну твій талант. Я бачу тебе в цьому, а я ж не перший рік організовую урочисті події в цій школі. — продовжувала нависати над нею викладачка.
“Певно, ті цукерки з лікером, були не найкращою ідеєю для подарунку від усього класу” — подумала про себе дівчина, коли Дорогенька наблизилась ближче.
— А ти вже думала на кого вступатимеш?
— Еее... ще ні.
— Може в театральний разом з Янчиком, га? — запитавши це, Галина Миронівна махнула рукою в темний кут, де стояв Ян і з кимось розмовляв.
— Перепрошую, мені вже час йти, — на останок промовила Ната і впевненими кроками попрямувала у бік друга.
Віолетта вже стояла поряд і нашіптувала йому щось на вухо.
— Нато, що відбувається? Віола каже, що ти напала на неї у вбиральні. — побачивши подругу роздратовано промовив хлопець. Ві тим часом намагалась старанно вичавити зі своїх очей сльози так аби не розмазалась туш.
— Побила тебе в туалеті?! Ти що фільмів про в’язницю передивилась? — обурено відказала дівчина, дивлячись на Віолу.
— Вдарила мене, а тепер ще й, типу, знущаєшся? Я й не думала, що ти така жорстока. — схлипуючи відкараскувалася та.
Наталка не збиралася брати участь в її виставі й продовжувати сперечатися. “Правда проллє світло на все” — подумала дівчина і промовила:
— Яне, послухай, вона зрадила тобі, цілувалася з іншим, тим що з кетчупу. Ми з Ромою застукали її на гарячому в жіночій вбиральні.
— Що? З якого кетчупу? Стривай, а де зараз Рома й що ви з ним взагалі робили в жіночій вбиральні разом? — перепитував розгублений хлопець.
#5754 в Любовні романи
#286 в Романтична комедія
#2469 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 15.11.2026