Розділ 5. Обережно: випускники!

— Ніхто моєї краватки не бачив? — питав Геня перевертаючи квартиру догори дриґом.

— Ні! Завжди сам свої речі губиш, а потім знайти не можеш. — відповіла сестра, яка вмостившись на стільці посеред вітальні чекала, коли мама закінчить їй зачіску.

— Ні, це ти вічно перекладаєш мої речі з місця на місце, що я нічого потім не можу знайти.

Олена почала розпилювати лак на зачіску. Кімната перетворилась на хімзавод, а Євген, що був ніби робітник без респіратора почав закашлюватись і нахилив голову.

— Наталю.

— Та що? — вже роздратованим голосом промовила дівчина.

— Ти сидиш на моїй краватці.

 Ната опустила погляд, з-під її рожевої сукні виглядав клаптик синього атласу. Певно вона не помітила її там, коли переставляла стілець.

— Вибач — винувато відказала вона і протягнула його братові.

Коли вже всі були готові Ната завершальним штрихом закинула гітару собі на плече, брат взяв маму під руку й вони всі попрямували до таксі, що вже чекало біля  під’їзду. Дорогою дівчину мандражило, як і перед кожним виступом. Вона була не з тих інструменталістів, що жадібно насолоджувались кожним своїм виступом, їй подобалось грати, просто тому, що любила це. Її ж партнер, з яким вона через пів години співатиме дуетом, схилявся більше до першого типу.

Вони вже діставали гітари зі своїх чохлів, коли Наталка обережно виглянула з вікна вестибюля. У дворі школи довкола сцени роїлось купа випускників та їхніх родичів.

— Нервуєш?

— Можливо зовсім трішечки, — відповіла вона, склавши великий і вказівний палець так, що між ними лишилось місця лише для маленького зернятка або крихти її впевненості зараз.

Друг склав їх у кулак і притиснув обома долонями.

— В нас все вийде, як і завжди. Ходімо.

Зі сцени людей здавалось ще більше. В очі дівчини блимнув фотоапарат дядька Максима. Вона набрала повні груди повітря й кинула погляд на друга, що стояв по ліву руку від неї загороджуючи шлях до втечі. Хлопець подивився на неї і на секунду поклав свою жилисту рук з медіатором затиснутим в пальцях їй на плече. Потім, опустив її до струн і плавно провів по ним, ті відгукнулись вступними акордами. Дівчина підхопила мелодію почавши перебирати пальцями по своїй гітарі і плавно повела своїм тоненьким голосом перший куплет.

Це було тихо й тендітно наростаючи з кожним приспівом. Рома повністю віддав пісню їй. Акомпануючи він інколи вступав своїм хрипким баритоном і підспівував. По закінченню виступу всі вибухнули в оплесках. Тато Мар’яни знову клацав камерою, тепер вже потираючи зі щік сльози. Не сходячи зі сцени Ната обійняла друга і прошепотіла йому на вухо:

— Дякую.

З легкою душею Наталка кружляла у танці. Роблячи крок і ще крок, вони з Ромчиком в такт вальсували по колу. Поміж них пролітали блакитна фатинова спідничка Мар’яни чи Янова сухорлява статура — це все тоді здавалось таким непомітним. Дівчина думала, про той виступ і свого найліпшого друга, який був так близько. Поки у вічі не потрапила та Таня, яка незграбно переставляла свої довжелезні, худі і до біса гарні ноги, тоді Рома відпустив її руку і все зупинилось. Останній вальс скінчився.

Після промови директора про те, наскільки рідними йому стали ці “золоті дітки” та невеликої фотосесії з учителями всі попрямували на святкування.

Столи в спортзалі стояли літерою “П”,  друзі всілись в її верхньому правому куті.

— Маємо вам дещо розповісти. — почав розмову брат наминаючи торт. Всі затамували подих і чекали поки він дожує. Двійнята розповіли про університет , Варшаву і про те, що літні плани дещо змінюються.

— Ого, то ви поїдете? В сенсі, ви дійсно більше не будете тут з нами — сумно проказала Марі.

— Мар’яно, ми всі скоро більше не будемо тут разом, кожен поїде. Ти ось збираєшся до Львова вступати. — заспокоював її Ян

— Так, але мій Львів це не їхня Польща, не порівнюй.

Компанія притихла. Вони розуміли, що рано чи пізно це мало б статись і колись міцну дитячу дружбу розіб’є банальний побут.

— Ми будемо приїздити на свята і спілкуватись в Інтернеті. Головне, що в нас буде це літо. Вірно? — порушила тишу Ната.

— Так, ти права. — погодилась подруга намагаючись непомітно витерти сльози. — Й сьогодні точно не той вечір аби сумувати.

Друзі склали свої руки до купи у невеличку вежу на столі, щоб по-мушкетерські підкинути їх до гори. В моменті, Рома поклав свою долоню на Наталчину й непомітно погладжував її великим пальцем. Руки разом зі щасливими вигуками злетіли в повітря. Після цього Ян потягнув всіх танцювати.

На годиннику була вже майже десята вечора. Ната з подругою кружляли на імпровізованому танцполі посередині якого була розмітка футбольного поля.

Заграла повільна музика.

— Можна тебе запросити? — запитав Геня у Мар’яни.

Марі здивовано перевела погляд на його сестру.

— Танцюйте, я поки сходжу попісяти. — намагаючись перекричати музику сказала та і попрямувала до виходу.

Підходячи до жіночої вбиральні Ната почула як хтось з’ясовує стосунки. Вона вже збиралась узятися за ручку дверей, коли вони влетіли їй у носа. Звідти вийшла Таня Козлюх.