Надворі пригрівало ранкове сонечко. Всі діти містечка розбрідалися по своїх школах щасливіші, ніж зазвичай. Сьогодні був Останній дзвоник. День, коли ти кажеш “Па-па” урокам на три місяці канікул, а дехто й назавжди, ну тільки не у випадку, якщо вступатимеш на педагогічний, інакше тоді знову “Привіт”.
Геня та Ната зробили зупинку біля бабусі, що торгувала на вулиці. Зібравши симпатичний букетик барвистих айстр, старенька перев’язала їх яскраво-червоною стрічкою.
Поки брат розраховувався, дівчина оглядала ряди таких приватних підприємниць що розташувались вздовж вулиці. Для їхнього містечка це була звична справа. Жіночки продавали від овочів й фруктів до постільної білизни. “Цікаво чи є такі імпровізовані базарчики в Варшаві?” — подумала вона. Ні разу там не бувала, навіть, коли тато переїхав він ніколи їх не запрошував, а зараз вона в кожному вуличному кроці вбачає питання “А як це виглядає ТАМ”. З остаточного поринання в думки її висмикнула знайома постать. Через три продавчині від них, Ната побачила свого друга. Рома стояв у білій сорочці та джинсах й обирав квіти.
— Агов, то як йдемо? — перебив брат.
— Так, звичайно.
Забравши квіти вони розвернулись аби йти, Рома теж віддалявся від них ставши для Наталки розмитою плямою з рожевим букетом. Можливо, варто було сказати Гені про те, що вона побачила друга, підійти та привітатись. Проте, щось відштовхувало її від цього. Певно, він як і вони купував подарунок для вчителя, але чому пішов в інший бік від школи.
Мар’яна з татом вже стояли поблизу імпровізованої сцени. Шкільний двір поступово наповнювався юрбою.
— Ох, Наталочко, ви вже тут. Дай-но я вас з Мар’янкою сфотографую. — тато подруги підтягнув її в кадр. Він був у твідовому піджаку й з фотоапаратом на шиї з якого блискавично в ту ж мить вилетів спалах. — Так! Чудово, а тепер всі разом давайте.
— Чекайте, а де хлопці? — запитав Геня, чию широку статуру намагались вмостити в кадр.
— Ян десь фотографується з Віолою. — відповіла Марі всміхаючись в об’єктив.
— А Рома де? — поцікавилась Ната оглядаючи двір, де громадився ще більший натовп.
— Поняття не маю, ще його сьогодні не бачила.
Тим часом Максим Федорович — батько Мар’яни переглядав зроблені знімки.
— Як ви повиростали. Я ж забирав вас всіх після школи. Ви були такі бешкетники, усі, особливо маленький Янчик. — розчулено промовив дядько Максим. — Якось він затягнув голубів мені в машину, ті обгидили абсолютно все. Паразит.
Мар’яна приобійняла татка. Ззаду на них наскочила Дорогенька засліпивши двійнят своєю перламутровою блузою з блискітками.
— Вітаю. Всіх зі святом! — засапавшись урочисто промовила вона. Сповнена енергії жінка, що була схожа на ошатну сороку, нахилилась до дівчини: — Вже час починати.
— Так, мені вже пора. — відповіла Мар’яна й попрямувала на сцену.
До злегка косого ока Галини Миронівни втрапила Ната, тому вчителька впевнено попрямувала до неї.
— Дорогенька, ви вже обрали пісню?
— Поки ні, — відповіла дівчина чиї щоки налились рум’янцем. Важко було обрати пісню коли її музичний компаньйон так їй і не відповів.
— Ну що ж, оберете сьогодні, після репетиції вальсу чекатиму на вас в актовій залі. До того часу певна щось підберете. Правда?
— Звичайно.
— Ну ось і чудовенько, а зараз перепрошую, мушу бігти.
З колонок заволала урочиста музика та голос Мар’яни, яка просила класи вишикуватись в лінію.
Опісля лінійки лишалось трохи часу до початку репетиції. Ситуація з виступом виходила з-під контролю. Ната ніде не могла знайти Рому. На святкуванні його не було або принаймні вона його не бачила. Дівчина нервово ходила коридорами школи з надією, що натрапить на нього, аж раптом, хтось врізався в неї вибігаючи з-за рогу.
— Йой, вибачте. — промовив Рома потераючи ребра після зіткнення.
Ната підняла голову. Від одного його вигляду її охопила невимовна злість, яку вона вже не могла вгамувати.
— Де ти був?! Я скрізь тебе шукаю! Я розумію, що може між нами зараз все складно, але ігнорувати мене, не відповідати на повідомлення?! Що з тобою не так, чорт забирай?
— Охолонь. Я забув телефон в бібліотеці, коли здавали книжки, вже думав посіяв. — доказово підняв руку зі смартфоном він. — Я б забрав його ще вчора та після того вечора у нас з охоронцем теж, непрості стосунки.
Як свист чайника, котрий зняли з вогню лють всередині дівчини поступово стихала.
— Добре, гаразд...То ти вже прочитав моє повідомлення?
— Так, тільки-но, коли йшов.
— Ну і? — протягнула вона.
— Я не розумію, чому ти думаєш, що я погодився на це раніше за тебе. Я розмовляв з Дорогенькою тільки сьогодні вранці.
— От же ж... — не стрималась Ната.
Хлопця проривало на регіт від шоку. Ще ніколи вчитель в школі так не дурив учнів.
— То відмовимося? — запитав він відходячи від сміху.
— Не зможемо, це вже завтра.
— Нехай, тоді виступимо. Це буде нашим прощальним дарунком Дорогенькій.
#5793 в Любовні романи
#285 в Романтична комедія
#2493 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 15.11.2026