Розділ 1. Без сюрпризів

 Наті було так важко встати з ліжка. Вона валялася на своїх блакитних простирадлах, на мить прокидалася, а тоді знову задрімувала й сопіла, ніби старий моряк. Двері кімнати різко відчинились — це вирвало її зі сну швидше, ніж будильник, що награвав класичну музику.

— Прокидайся, Сонне царство! Ми вже запізнюємось, — протяжно і гучно заволав чоловічий голос. Цей легкий бас належав Натиному братові Євгену, та всі називали його просто Геня.  

— Вона вже прокинулась? — питала з кухні мама, яку перебивало шкварчання пательні.  

— У процесі! — відповів брат, виглянувши з-за дверей кімнати, після чого підійшов ближче до ліжка. — То ти вставати будеш?  

— Господи, дай мені ще кілька хвилин, — накрившись з головою, промовила Ната.

 — Господи? Так мене ще ніхто не називав… ну, може кілька дівчат.

— Фу. Братику, я знаю про всіх твоїх нуль дівчат. З них таке казали рівно нуль, — пробурмотів сонний голос з-під ковдри.

 — Гаразд, можливо, ти ще знатимеш, чи плюну я тобі в ранкову каву.

— Не смій чіпати мою каву! — спускаючи ноги на килим, крикнула Ната. Вона знала, що брат надто добрий, аби так вчинити, але, будучи двійнятком, навчилась бути на сторожі до його погроз. — Варто було поглинути тебе ще в утробі.  

— Нато! Так не можна казати, — обурилась мама, котра поспіхом застібала ремінець на своїх шпильках в коридорі.

 — А що? Зате б заощадили мені на шкільних обідах.

Геня стояв на кухні й після коментаря сестри кинув саркастичну усмішку їй у відповідь. Ната сіла за стіл, підібгавши одну ногу під себе.

 — Ваш сніданок, пані, — оголосив брат і поставив тарілку з омлетом біля неї. Вона вдячно хитнула головою йому у відповідь. Слідом за омлетом Геня подав кави з вершками, налитими по вінця. Прискіпливо подивившись спершу на громадну керамічну чашку, потім на брата, дівчина відпила ковток. Вона знала, що це кава з п’ятнадцятивідсотковими вершками і з нулем відсотків будь-яких інших братових залякувань. 

— Сьогодні телефонуватиме батько, не забудьте і будьте, будь ласка, вдома до того часу, — відказала мама, стоячи при вході до кухні та перевіряючи, чи все поклала до сумочки.

— Ага, він нам ще вчора нагадав, п’ятьма смс. Занадто багато ентузіазму,  ніж зазвичай. — промовив хлопець.

— Класичний Гриша. Завжди так робить, коли йому є щось розповісти, окрім новин про погоду.

— Наталко, скільки разів я казала, він твій тато, тому не називай його на ім’я. Таке йому явно не сподобається. Кажи: татко, татусик, батько.

—  Добре, обіцяю не спізнитись до нашого татка, татусика, батька.

Мама глибоко вдихнула.

— Молодець. Ну все, я побігла.

Поцілувавши обох дітей у чоло на прощання мати, крутнулась на своїй шпильці у бік дверей.

Олена була професоркою з мовознавства в одному з тутешніх університетів, також вела кілька курсів у різних приватних школах, тому з дому йшла рано, а поверталась пізно. Що давало дітям волю гуляти до десятої. Вона не турбувалась про режим аж так суворо, мама мала велику довіру до відповідального Гені та велику надію, що Ната його слухатиметься.

Допивши каву дівчина пішла хутко одягатись. Витягнувши з шафи сіру футболку й джинси, ще раз оцінила оком погоду за вікном, дощу вже не було, проте вітер стрімко погойдував дерева. “Мабуть, треба ще щось наверх одягнути”—  подумала вона й зняла з вішачка довгий плетений кардиган. Потім розклала підручники, які треба віднести до бібліотеки на два стоси й перев’язала їх мотузками.

Дорогою до школи Ната старалась оминати калюжі, плавно перестрибуючи їх зеленими кедами. Дівчина несла в лівій руці найменшу зв’язку книжок. Іншу, як і свої книги, ніс брат. Попри те, що народився на хвилину пізніше, він завжди був старшим. Можливо, так здавалось ще через його високий зріст, на фоні нього більшість людей були дошкільнятками.

На другому поверсі школи перед бібліотекою вже вишикувалася величенька черга з учнів, охочих якомога швидше здати навчальні посібники.

— Цікаво, в скількох з цих книг Шевченко в домальованих реперці й окулярах? — промовив голос, що поклав руки на плечі двійнятам. — Принаймні в цих точно є, — він потрусив своїм рюкзаком, у якому загупали підручники.

 Ян — один з членів їхньої дружньої банди. Туди також входили Мар’яна та Рома, що стояли десь посередині книжкового затору й махали їм рукою.

— Гей, сюди! — гукнула їх Мар’яна, тримаючи в руках свої книги. Вона була однією з найгарніших дівчат у школі. Смаглява шкіра та біляве густе волосся, котре спадало обережними локонами робили з неї суцільну досконалість, якби не її носик із горбинкою, що нагадував дзьоб пташеняти. — Привіт, — протягнула вона.

— То як, вже є новини з приводу машину? — запитав Рома, дивлячись на друзів. Тоді як Ната старалась не надто підіймати очей на нього. Хоча більшість дівчат у коридорі не обділяли себе цим.

— Так, дядько дав добро. У суботу перед виїздом зможу забрати, — відповів Ян, що стояв у близнят за спиною.

— Супер! — захоплено сказала Марі. — Ви тільки уявіть, ми всі разом мандруємо по країні. Це ж так круто! Побуваємо майже в кожній області, побачимо море і там зустрінемо ваше повноліття, наші двійнятка. Вже дочекатись не можу.