Зустріч

Мені було 13 років. До нашого села, де всілякі чутки розповзаються швидше, аніж будь-деінде, приїздить нова загадкова мешканка на ім`я Мирослава. Це незвичайна жінка привабливої зовнішності зрілого віку, невисока за зростом, з густим темним довгим волоссям та м`якими рисами обличчя. Коли я вперше зустріла Мирославу, мене вразила граціозність її рухів, лагідна посмішка та загадковий погляд. Я хотіла познайомитися ближче. Проте спершу соромилася - що, як у моєму товаристві Мирослава відчуватиме себе не дуже затишно?

Одного літнього дня я, як і завжди, ще вдосвіта вирушила зустрічати схід сонця наодинці з природою у безмежному полі. Це була моя маленька традиція, щоденний ритуал, який дарує відчуття спокою та гармонії. Час тут спливає іншим ритмом, він неначе зупиняється, лишаючись непорушним та вільним від буденної метушні.

Сонце поступово виринало над обрієм горизонту, окреслюючи контури дерев і хмар. Його ранкові промені ласкаво торкалися мого обличчя, а я заплющувала очі, і відчувала теплий сонячний поцілунок на своїй щоці.

Раптом, розплющивши очі, на відстані метрів десяти я побачила її, Мирославу, я поряд з нею... жвавого гнідого коня. Я сховалася серед високого колосся пшениці, пірнула у золотаве море та затамувала подих. Жінка дивилася в інший бік, тому мене навіть не помітила. Зненацька вона спритно осідлала коня та помчала назустріч світанковому вранішньому сонцю, швидко віддаляючись та зникаючи з мого поля зору. Мене охопила справжня буря емоцій - захоплення, трепет, навіть десь промайнуло відчуття заздрості. Як же хотілося опинитись на її місці, так вишукано та граціозно керувати конем, неначе зливаючись з його громадним тілом воєдино!
Я вирішила будь що чекати її повернення. Не відчуваючи плину часу, я залишилася там, занурена у свої думки та мрії, аж доки на горизонті не помітила ледь помітний силует, який швидко наближався, набуваючи при цьому окреслень дужого коня та його вправної наїздниці.

Аби не налякати Мирославу, я виринула зі свого сховку і рушила назустріч. Ще трохи...

-Привіт, люба дівчинко! Як тебе звати? - жінка опинилася зовсім поруч.

-Катерина... Можна просто Катря, - коротко відповіла я і зніяковіла від несподіванки.

-Катря... Красиве імʼя. Я Мирослава. А це Буран, - вона приголубила свого улюбленця. - Хочеш покататися на коні?

Я мовчки кивнула, втім, моє серце калатало від захоплення.

Того дня в мене несподівано зʼявилися нові друзі - Мирослава і Буран. Щоранку я чекала на нашу зустріч серед поля, щодня насолоджувалася безцінними хвилинами спілкування з Мирославою. Вона виявилася дивовижною жінкою - сильною, мужньою, але водночас лагідною і мудрою. У мене не було батьків - вони загинули тоді, коли мені виповнилося лише 4 роки. Я росла із своєю старенькою бабусею, тож Мирослава неначе стала для мене мамою - вона завжди готова була дати влучну пораду або просто вислухати, підтримати та приголубити. Окрім цього, на прогулянках вона терпляче підказувала мені, як поводити себе із конем та йшла поруч, розповідаючи безліч дивовижних історій про її улюблених тварин. Тож не дивно, що невдовзі ці історії заполонили мої думки і я вже марила наодинці з конем вирушити назустріч світанковому сонцю.

Одне лише мене дивувало - моя наставниця ніколи не розповідала про своє життя, а коли я намагалася завести про це розмову чи розпитати про щось з її біографії, Мирослава лагідно усміхалася, проте блискавично змінювала тему. Дедалі це викликало в мене все більше напруження.