Розділ 56. Остання кнопка "Compile"

Лео та Гліб підтвердили мою божевільну теорію, тож ми, не гаючи жодної секунди, рвонули до Ядра. Галя залишилася в кабінеті з Мартою. Схоже, цим двом леді належало провести надскладний сеанс родинно-космічної психотерапії. «Хай тільки не повидирають одна одній волосся», — мимохідь подумала я, але по-справжньому заглибитися в цю картину не встигла. Моя власна місія зараз була настільки відповідальною, що від однієї думки про це в мене охололи пальці.

Коли ми влетіли до технічного залу Ядра, атмосфера там нагадувала фінал бюджетного фільму-катастрофи. Поки Лео гарячково підключався до системного моніторингу, намагаючись стабілізувати життєдайні показники станції, я завмерла перед гігантською металевою кулею.

Ядро билося, як загнаний у пастку звір. Воно пульсувало лютим, криваво-червоним світлом, яке засліплювало очі. Стіни Galileo-7 здригалися зі скреготом, від якого заходилися зуби. Гравітація божеволіла: нас то підкидало в повітря, змушуючи хаотично махати руками, то раптово з силою припікало до підлоги.

Я глянула на хлопців. Попри всю свою геніальність і залізобетонну віру в цифри, вони були на межі. На високому лобі Лео виступив цілком земний, неідеальний піт, який він навіть не встигав витирати. А на шиї Гліба напружилася й шалено пульсувала синя жилка, сигналізуючи про те, що його внутрішній процесор працює на критичній межі перевантаження. Вони теж боялися. Страшенно боялися за мене.

Я міцно стиснула в руках наш щойно видрукуваний ретранслятор. Зовні колба була приємно теплою, а бузкова куля квантагалексію всередині тихо вібрувала.

— Патю, — Гліб зробив крок до мене, долаючи опір чергової гравітаційної аномалії. Його гаряча долоня перехопила мою руку й стиснула її до болю міцно. — Цього разу я не відпущу. Що б там не відбувалося всередині — я триматиму твій якір. Чуєш?

— Тільки спробуй відпустити, — мій голос здригнувся, хоча я з останніх сил намагалася тримати марку. — Хто тоді захищатиме мене від Насті, коли вона виявить, що вай-фай усе ще не ловить?

Гліб спробував усміхнутися, але його погляд залишався напруженим і темним від хвилювання.

Я зробила глибокий вдих, заплющила очі й ступила в зону контакту.

Бузковий ретранслятор у моїх руках миттєво спалахнув, вступаючи в резонанс. І в ту ж секунду Ядро кинулося на мене. Це був не просто фізичний тиск — це був нищівний ментальний штурм. Червоні цифри й холодні алгоритми Системи спробували пробити мій захист, випалити мою ідентичність, стерти кожну шкідливу думку й перетворити Патю Осу на чистий, зручний для обробки масив даних.

Але цього разу я не стала будувати фаєрволи. Я не опиралася.

«Хочеш мене? — подумки вигукнула я, дивлячись прямо в криваве серце цього цифрового урагану. — Тоді тримай усю мене! З усіма багами, помилками й неоптимізованим кодом!»

Я повністю відпустила контроль і відкрила «всі порти» своєї свідомості. Я вилила в Систему весь свій внутрішній хаос. Показала Ядру свій найбільший, найглибший страх — втратити Гліба й ніколи більше не почути його занудних наукових лекцій та сором’язливої усмішки. Показала нашу палку надію повернутися на Землю. Я передала йому відчай Марти за сестру, трепетні сподівання Катьки на краще майбутнє і, чорт забирай, навіть трагічне роздратування Насті через зламаний ніготь.

Я згодувала цій холодній машині весь коктейль людського існування — з його недосконалістю, безглуздістю, красою та любов'ю.

Квантагалексій всередині ретранслятора вибухнув сліпучим світлом.

Ядро в моїй голові раптом захлинулося. Червоні вектори атаки завмерли. Воно більше не намагалося мене стерти чи знищити ці емоції. Натомість воно… зацікавилося. Почало обережно, майже здивовано торкатися кожної думки. Дегустувати їх, як рідкісний, дорогий напій.

Як розумний, живий механізм, Ядро раптом усвідомило: емоції — це не паливо, яке треба спалити, і не сміття, яке треба видалити. Це нескінченне, живе джерело когнітивної інформації. Воно стає сильнішим і стабільнішим не тоді, коли висмоктує їх досуха, а коли просто взаємодіє, вивчає й обробляє цей потік разом із нами.

Система почала самостійно й стрімко перебудовуватися.

Я почула, як червоне завивання сирен навколо нас почало стихати. Колір ламп змінився: спочатку на спокійний рожевий, а потім розлився м'яким, затишним бузковим сяйвом. Важкий скрегіт у стінах зник, поступившись місцем рівному, майже затишному гудінню стабільної роботи. Гравітація вирівнялася, м'яко повернувши нас на підлогу.

Але оскільки я вклала в цей дебаг абсолютно всі свої внутрішні ресурси, мої сили закінчилися миттєво. Навалилася дика, свинцева втома, а порожній шлунок остаточно капітулював. В очах швидко потемніло, і я відчула, як моє тіло просто завалюється назад, втрачаючи свідомість.

Мені не було страшно. Бо я знала, що Гліб тримає обіцянку.

Його міцні, надійні руки підхопили мене за секунду до падіння, притискаючи до теплих грудей. Десь дуже далеко, наче через товщу води, я почула, як Лео шалено й абсолютно нестримано кричить:

— Вдалося! Чорт забирай, Глібе, показники стабільні! Все працює!

Але мені було байдуже на Лео і на його показники. Єдине, що я відчувала — це дихання Гліба на моїй щоці та його тремтячі пальці, які ніжно гладили моє обличчя.

Я насилу розплющила очі й ледь помітно посміхнулася, дивлячись на його розпатлану світло-русу шевелюру.

— Дебаг… завершено, капітане. Твій код… нарешті без багів.

Гліб дивився на мене з такою ніжністю й полегшенням, що в мене ледь знову не запаморочилося в голові.

— Тримаю тебе, моя ходяча катастрофо, — прошепотів він, притискаючи мене ближче. — Ти віддала всі сили. Але зараз тебе чекає найсмачніший обід у цьому секторі галактики. Патрік там наготував стільки всього, що вистачить на цілий батальйон. Я особисто тебе нагодую, обіцяю.

Почувши слово «нагодую», мій згасаючий мозок миттєво видав потужний імпульс енергії.

— Їжа? — прохрипіла я. — Справжня їжа? Ну все, лаборанте, вважатимемо це офіційною пропозицією.