Розділ 55. Бузкова кулька і великий апгрейд

Наша зустріч відбулася в кабінеті Лео. Коли Гліб побачив мене, він за секунду подолав відстань між нами, наче скасував гравітацію, і притиснув до себе так міцно, що мені ледь не сперло дихання. Його досконалі, теплі губи торкнулися мого волосся. Ох, від таких моментів навіть свідомість може дати збій, і забути про всі орбітальні демпфери на світі.

— Ти в порядку? — прошепотів він мені в маківку, намагаючись дотримуватися правил пристойності, коли поруч стоять Лео та Галя з виразом обличчя «ми всі зараз помремо».

— Цілком, якщо не рахувати того, що я хочу з’їсти цілого мамонта, — буркнула я, але відпускати його не поспішала.

Галя та Лео стояли поруч. Вони виглядали втомленими, розпатланими (навіть Галя забула поправити своє ідеальне каре!), але, на мій подив, у них не було бажання мене прибити. Схоже, загроза космічного апокаліпсису зближує навіть найзапекліших ворогів.

— Мені вдалося зв’язатися з одним членом команди, — швидко говорив Лео, гарячково вводячи команди на своєму планшеті. — Він підтвердив орбітальні зміни.

— Так, і я отримала від Марти інформацію про орбітальні демпфери та хаос, і зрозуміла, що це абсолютна маячня, яку їй підсунули інженери, щоб змусити її здатися, — я поправила окуляри, намагаючись відволіктися від Глібових губ, що все ще були так близько. — У нас є менше п’яти хвилин, поки не прийде Марта. А де Патрік? У мене і для нього є спецзавдання: приготувати щось їстівне, інакше я почну гризти обшивку.

— Що ти знову задумала, Патю? — Галя недовірливо зиркнула на мене, але її вигляд давав зрозуміти, що вона готова втілювати будь-який, навіть найбожевільніший план, якщо він обіцяє порятунок.

Я глянула на них, відчуваючи заряд бадьорості, і без зайвих сентиментів почала роздавати чіткі вказівки.

— Для початку, нам потрібно ізолювати дівчат. Галю, швидко знайди прості елементарні психологічні тести за типами характеру чи когнітивними здібностями. Скажемо, що потрібні їхні здібності для «проекту майбутнього». Зараз нам важливо, щоб усі відчували себе членами команди і добровільно виконували всі наші команди. Дівчата специфічні. Якщо з ними розпочати переговори, ми зайдемо у глухий кут, бо вони почнуть вимагати вай-фай, манікюр і повернення додому.

Галя здивовано кивнула, вже шукаючи потрібні файли на своєму планшеті.

— Ти добре придумала, — пробурмотіла вона. — А що далі? Що з Ядром?

— Ядро реагує на емоційний хаос дівчат як на атаку, — продовжив мою думку Гліб, і в його очах з’явився той самий вогник азарту, який я так любила. — Воно намагається захистити себе, консервуючи енергію і вимикаючи системи життєзабезпечення. Так воно стабілізується, хоча не повністю, максимум на третину.

Моя усмішка розплилася, адже я зрозуміла, що він чув абсолютно весь мій монолог, який я озвучувала, коли була в ув’язненні. Але бодай сказати це я не мала зараз змоги. Потрібно було зосередитися на головному, тому я продовжила:

— Нам потрібен міст, — раптом сказала я, відсторонюючись від Гліба, але не відпускаючи його погляду. — Перекладач. Ядро звикло висмоктувати емоції, бо сприймає їх як необроблені дані, як спам. Нам потрібно змусити його не споживати їх, а співіснувати з ними. Спілкуватися, як з нормальною людиною, а не як з холодильником, який просто повинен виконувати свої функції.

— І як ти це зробиш? — скептично запитала Галя, але в її очах уже не було колишньої зверхності. Вона явно була готова прийняти будь-яку допомогу.

— За допомогою твоєї бузкової іграшки і принтера Лео, — я вказала пальцем на велику громіздку машину в кутку. — Але це спрацює тільки в одному випадку.

— Якому? — тепер здивувалися не лише Галя, а й Лео.

— Якщо він справжній… — я подивилася на принтер, потім на Лео. — На молекулярному рівні. А не просто пластикові сувеніри.

— Так і є! — Лео аж підскочив. — Як ти могла в цьому сумніватися?! Він друкує все, що завгодно, до атомної структури!

— Лео, твій принтер може друкувати об'єкти на молекулярному рівні, так? Галю, твій квантагалексій неможливо розділити чи знищити, але він ідеально взаємодіє з енергією. Це наш шанс!

Гліб миттєво вловив мою думку. Його очі спалахнули азартом справжнього вченого, який щойно побачив рішення для рівняння, над яким бився роками.

— Ми можемо видрукувати квантово-когнітивний ретранслятор! — вигукнув він, і я відчула, як по мені пробігає струм.

— Використати квантагалексій як ядро процесора, який транслюватиме емоційні коливання дівчат у стабільний математичний код для Системи! — Лео аж потер руки.

— Саме так, лаборанте, — я підморгнула Глібу. — Напишемо новий драйвер для твого астероїда. Лео, завантажуй схему молекулярного синтезу. Галю, передавай тести і вказівки для співробітників, а Патрік — хай готує їжу для всіх, бо скоро тут буде свято, а голодні люди — це дуже небезпечно! І діставай свою кульку! Починаємо експрес-виробництво космічних перехідників!

Патрік, який досі стояв у кутку, блимнув синіми діодами і поїхав виконувати завдання. За наступні десять хвилин принтер Лео видав найкращий шедевр у своїй історії. На платформі з’явився невеликий пристрій, схожий на футуристичний кулон, всередині якого пульсувала затиснута в магнітні пастки бузкова куля квантагалексію.

— Ну що, — я взяла теплий пристрій у руки. — Тепер залишилося найпростіше: засунути голову в пащу тигра і підключити це до Ядра.

— А що робитимемо з Мартою? — з тривогою запитав Лео, дивлячись на годинник.

Я хотіла докладно розказати, але не встигла озвучити нічого. Двері кабінету Лео з шипінням розсунулися. На порозі стояла Марта. У її руках був незрозумілий пристрій, схожий на чіп. Її обличчя було спокійним, але в очах знову горів той самий небезпечний вогник.

— Я знала, що ви тут щось задумали, — сказала вона, і її голос прозвучав, як вирок. — І вибачте, але цей «козир» буде моїм.